Василь Рубан "На протилежному боці від добра".
…Мене помістили в надзорці. Це кімната, куди кладуть для проведення активного курсу лікування. Активний курс – це введення в організм психотропних препаратів через уколи. Тоді було три головних методи лікування: електрошок, інсулін – тобто шок через недостачу цукру в мозку і психотропні препарати по карті. Коли хворий проходить відповідні аналізи, йому призначають, наприклад, два рази на день галоперидол і на ніч аміназин по карті. Тобто кожних два дні збільшують дозу записуючи в картку цю динаміку. Хворий потроху загальмовується. Ось він вже ходить з погаслим зором, схиливши набік голову – доза збільшується. Ось вже з рота в нього почала текти слина і він її не витирає, бо йому байдуже – доза збільшується. Ось він вже почав усцикатись – доза збільшується. Ось він вже усрався: це сигнал лікарю про те, що треба зменшувати дозу. Доза трошки зменшується і закріплюється. Внаслідок хворий ходить з перекошеною головою, інколи витирає слину, яка тече з рота, інколи не витирає. В такому стані він ходить шість місяців. Весь цей час він отримує ліки в уколах. Це активний курс. М’які місця на руках і на сідницях стають твердими і кровоточать від голочних пробоїн, бо кров стає погано згортатись. Коли минає пів року – хворому починають давати цю саму дозу, але вже в таблетках, постійно, кожен день, три рази на день до столика з ліками. Коригування дози з цього часу відбувається лише з огляду на погіршення здоров’я. Якщо організм звик до дози і психічний стан хворого погіршується, його знову переводять в надзорку і проводять повторний активний курс. Це триває від 5 до 25 років.
…Тим часом хворі почали говорити про те, що починають водити на барбаміл. Я потроху прислухався до цих розмов і з жахом для себе дізнався, що являє собою ця процедура. КеДеБе продовжувало слідство. У психіатрії ця дія застосовується для того, щоб випитати у хворого про його злочин, чи не вдає він із себе божевільного, щоб уникнути кари, або якщо він перебуває у стані глибокої депресії і не говорить, то поговорити з ним. Барбаміл – це наркотик.
(Василь дізнався як знизити дію тієї "сиворотки правди" – наївся, внушив собі що говорити в стані забуття а ще лікар перевищила дозу і… обійшлось.)
...Людина, яка живе на волі і ковтає пігулки лише принагідно, коли захворіє грипом, не може уявити що це таке, кожен день, протягом шести, десяти, п’ятнадцяти років три рази на день змушувати людину ковтати максимальну для його організму дозу галоперидолу, трифтазину, аміназину, мадетен депо, тизерцину, трисіділу і нема їм числа, цим хімікатам. Ставка на виживання без потьмарення розуму можлива лише тоді, коли ти систематично, три рази на день намагаєшся не ковтати цю дозу й весь час боїшся, що тебе викриють і посадять на голку. Сама оця німа боротьба забирає душевні сили, робить поведінку замкнутою і настороженою. Душа замерзає...
…Від частих уколів шкіра на руках і сідниці ставала синьою і твердою, пробоїна від голки не затягувалась, кров згорталась погано й сочилась, після того, як сестра мазнула по ній йодовим тампоном, спирт, призначений для цього діла, хтось випивав. Усі кальсони на сидінні були чорні від крові, я це добре роздивився, бо мені кожен раз перед лазнею доводилось перебирати чисту білизну і підлатувати там, де це ще було можливо. Отже, коли хворого вже не було куди колоти, його переводили на таблетки, але стежили, щоб він їх ковтав. У цьому велика мудрість формулювання: принудлікування. Під час прийому ліків біля столика стояв санітар із залізним шпателем і казав:
– Роззяв рота, – а тоді порався в роті залізним шпателем, чи ти не заховав таблетку, щоб потім виплюнути. Заховати якось можна було лише тоді коли доза була малою. А тому що дози були максимальними – чотири, п’ять, шість, десять таблеток за один прийом, можептілу сестра насипала цілу жменю, не рахуючи, приховати їх не було ніякої можливості. Кал хворих був білий від таблеток. Якщо когось ловили на тому, що він не ковтав, зразу ж вели на тапчан і заганяли цю саму дозу під шкіру у м’якоть заднього місця.
Почав і я ковтати галоперидол, а ввечері таблетку тизерцину. Уночі встав до туалету, тільки зійшов на бетонну приступку, щоб помочитись, як мене ніби хтось ударив по голові в ділянку мозочку, відчув у мозочку гарячий зблиск і полетів на бетон навзнак, проте перед самим долом свідомість ввімкнулась, і я обперся руками об підлогу. Ще мить, і я вдарився б потилицею об кант бетонної приступки. На другий день я пожалівся Валері Петрушевському, що мені крутить ноги, ніби ревматизм почався, чи що? Він мені сказав, що це від таблеток, проте я не повірив. Я звик довіряти медицині й не міг подумати, що пігулки можуть бути злі.
Медсестри за призначенням лікаря сечу на аналіз брали досить оригінально - просовували через член у сечовий міхур катетер. (резиновий шланг)
…Сеча через катетер бралась для того, щоб перевірити, чи ковтає хворий ліки, бо, якщо брати аналіз простим способом, то сечу можна дати чужу.
…Вранці мені дали трисіділ в краплях, у обід – теж, я змушений був випити. По-перше, щоб дізнатись про його дію і не провалитись на співбесіді з лікарем, а по-друге, ще не вмів обдурювати медсестру чи санітара, коли ліки давали рідкі. Санітари, накручені начмедом, стали до мене строгі й стежили, щоб я таки випив. І я це зробив. Тизерцину ввечері я не ковтнув. Вже десь перед вечірньою зміною медсестер бридкий ниючий щем наповнив усі мої кістки, здавалось, що кожен м’яз у моєму тілі живе окремо, трясеться і ниє. Відчув я також, що мої руки і ноги згинаються колесом, особливо ноги не хотіли мене носити і підгинались. Звиклий дивитись на себе збоку, я ж письменник, доки біль, щем і страх не заполонили мене, я іронічно встиг подумати, що перетворююсь на мавпу: ноги стають колесом а руками торкаюсь землі. Я попросився до медсестри і попросив її дати мені циклодол. Вона співчутливо на мене подивилась і дала аж дві таблетки. Я ковтнув і пішов у палату, але циклодол не діяв. Ще не встиг засвоїтись. Сидіти я не міг, коли ж уставав, ноги гнулись, коли починав ходити, тримаючись руками за бильця, руки не тримали, з них витекла вся сила. Я відчув, що в’яну, наче полите гасом дерево, і в цих муках у мене промайнула думка:
– Що я повинен їм сказати?
Якби в цей момент мене стали допитувати, здавалось, я міг говорити що завгодно. Але ніхто про це не знав і мною у даний момент не цікавився, давши мені волю спокійно перетравлювати свою отруту. Ніхто не прибіг і не сказав:
– Що ви нам хочете сказати, Василю Федоровичу?
Але ці думки не змусили мене закричати:
– Я більше не буду!
Я промовчав, як завжди, стиснувши зуби, і попросив санітара, щоб відвів мене до сестри. Я майже висів у нього на плечі. Вона глянула на мене і запитала:
– Я вам уколю аміназин? Вам полегшає. Черговий лікар, якого я викличу, скаже те саме.
– Коліть що завгодно, - ледве вимовив я, тим часом мене почало так трясти, що коли я спустив штани і ліг, щоб вона зробила укол, мене вже так підкидало, що санітар змушений був притискувати мене до тапчана з усієї сили, аби вона могла ввести голку. Дотяг мене санітар до палати і я сів на ліжку, а потім звалився і заснув.
Вранці прокинувся дуже слабим. Ідучи до туалету, зустрів медсестру Віру Мойсеївну. Це була літня єврейка з папірним строгим красивим лицем, зовсім сива, чи то волосся в неї було начисто вибілене перекисом водню.
– Ну й налякав ти мене, Рубан, – сказала вона мені. – Ніна (теж єврейка) здала мені зміну і сказала, що тобі було погано. Я зразу не кинулась. Тоді щось мене стукнуло, біжу в палату, ти лежиш блідий як смерть, я до пульсу – пульсу нема. Я бігом по кардіомін. Руки у мене тряслися, поки тобі його вколола, тоді трохи потерла тобі груди і пульс, слава Богу, з’явився.
Я нічого не чув, Віро Мойсеївно, – закотив рукав сорочки і справді побачив слід від уколу, ще й подряпину, свідчення того, що руки у сестри таки тряслися від хвилювання. Подибав я до туалету й жаль мене охопив, що вона мене врятувала. Так не хотілося починати все спочатку. Вже пройшов передсмертні муки від отрути, нарешті забуття, спокій, відпочинок, ніколи не бачити цих гуманних катів. Я був розчарований. Того ж ранку, коли отримував продукти в шафі, там зберігались наші посилки, я впав від ослаблення, і мене занесли в палату.
…Боже, як боліла моя душа! Боже, як боліла моя душа! Боже, як боліла моя душа!
…Вранці, коли повели в туалет, я старанно вивчав згини труб, де можна було б швидко зачепити порване на смуги простирадло і, доки мент загляне в туалет, повіситись. Але я подумав, що у мене не вистачить часу, тим більше, що напевне треба якийсь час, щоб смерть настала. Тут не було певності.
…Валентина Герасимівна, руда на масть, з конеподібним лицем, у якому просвічувалось зворушливе глупство, невдовзі викликала мене на розмову й повідомила, що мене треба лікувати, що перебувати на принудлікуванні і не лікуватись не можна. Я і так і так доводив їй, що ось уже чотири роки мене щоденно лікують, зараз я в стані ремісії, не виголошую якихось ідей і тихо та дисципліновано поводжусь, але це не допомогло. Коли Катюша, медсестра середнього зросту, в біленькому зграбному халатику, з прекрасною невеличкою фігурою і молодим повногубим свіжим личком, русява, синьоока, яка була замужем за ментом і матюкалась як остання шлюха, вручила мені ввечері чотири пігулки тизерцину, я зовсім занепав духом.
Сховати таку кількість таблеток у гортані я не міг, за губою – теж, а класти їх під язик і запивати водою, це довго не триватиме. За другим чи третім разом потягнуть на тапчан колоти. Подумати тільки, після того, як мені ось вже півтора місяця лікували запалення печінки і жовчних шляхів, призначати без ніякої на те причини чотири таблетки тизерцину. На дві денні дачі вона мені призначила мою давню дозу галоперидолу: по одній великій чи три менші пігулки. Я знав напевне, що коли проковтну чотири таблетки тизерцину, уранці я вже не прокинусь, і мене ніхто не розбудить. Можна було навіть підождати до наступного вечора і для певності проковтнути зразу вісім, але зараз у мене пропала охота вмирати. Я вирішив не ковтати цих чотирьох пігулок, сховати під язик, а як викриють і вколють, хай це буде на їхній совісті. Але Катюша не заглядала мені до рота, до речі, санітари-зеки вдень тут не з’являються і медсестри самі розносять ліки".
Дещо про долі тих, котрі погодилися на співпрацю:
…Ковгар потрапив на спец за те, що будучи завербований кегебістами до співпраці, через деякий час, коли вже зробив їм кілька послуг, відмовився далі працювати і заявив про це публічно. Біда його була ще й у тому, що він був фізично здоровий, тому пізнав двадцять чотири сеанси шоків інсуліну і 16 уколів сірки, і курс електрошоків, і, звичайно, по карті, в уколах постійну і максимальну дозу галоперидолу з аміназином. Багато пізніше, я його зустрів на волі. У фізичному плані це була вже повна руїна із загальмованим мовленням і мисленням".
