Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 291 ]  Стрaница Пред.  1, 2, 3, 4, 5 ... 15  След.
Автор
#21  Сообщение 01.10.16, 11:55  
Старожил
Аватара пользователя

Регистрация: 12.09.2014
Сообщения: 5498
Откуда: Москва
Благодарил (а): 7 раз.
Поблагодарили: 119 раз.
Россия
Изображение

_________________
Вежливо и просто вернули полуостров..

  Профиль  
  
    
#22  Сообщение 01.10.16, 11:56  
Ветеран
Аватара пользователя

Регистрация: 04.09.2014
Сообщения: 11045
Благодарил (а): 33 раз.
Поблагодарили: 221 раз.
Украина
Если бы Чикатило убивал бы искючительно русских - то я не удивился бы если бы свинорылы и Чикатило сделали бы национальным героем. :rzach:

  Профиль  
  
    
#23  Сообщение 01.10.16, 11:56  
УкроТролль
Аватара пользователя

Регистрация: 18.03.2016
Сообщения: 5594
Откуда: Киев
Благодарил (а): 13 раз.
Поблагодарили: 30 раз.
Украина
Сливаетесь,ватные....
Ню-ню....

_________________
Der morgige Tag ist mein.

  Профиль  
  
    
#24  Сообщение 01.10.16, 11:57  
Завсегдатай
Аватара пользователя

Регистрация: 08.01.2016
Сообщения: 3764
Откуда: СПб
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 57 раз.
Россия
Plant писал(а):
Нет,нет,Бертон.
Сказано же без Гугл.
Или вы напамять это все отстрочили?
Или сами написали в свое время?
Или дид ваш?

Я без Гугла, дорогой. Гуглом ты навряд найдешь. Можешь попробовать

  Профиль  
  
    
#25  Сообщение 01.10.16, 11:57  
УкроТролль
Аватара пользователя

Регистрация: 18.03.2016
Сообщения: 5594
Откуда: Киев
Благодарил (а): 13 раз.
Поблагодарили: 30 раз.
Украина
Своими словами без поисковиков можете?
Наврядли...
Печаль.

_________________
Der morgige Tag ist mein.

  Профиль  
  
    
#26  Сообщение 01.10.16, 11:58  
Участник

Регистрация: 18.08.2014
Сообщения: 1678
Благодарил (а): 7 раз.
Поблагодарили: 18 раз.
Пособник и подельник фашистов.
Герой Укры .

  Профиль  
  
    
#27  Сообщение 01.10.16, 11:58  
Завсегдатай
Аватара пользователя

Регистрация: 08.01.2016
Сообщения: 3764
Откуда: СПб
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 57 раз.
Россия
Віктор Поліщук,
доктор гуманітарних наук, юрист і політолог

Політична підробка
портрета Степана Бандери

(Галина Гордасевич: "Степан Бандера: людина і міф", Львів, 2001)

До Галини Гордасевич політичні портрети Степана Бандери написали вже - Петро Мірчук ("Степан Бандера, символ революційної безкомпромісовості") і Петро Дужий ("Степан Бандера – символ нації). Перший з них - член ОУН з міжвоєнного періоду, бандерівський учасник подій у час гітлерівської окупації України, післявоєнний неначе історик на Заході; другий – активний член ОУН Бандери і т.зв. "Української повстанської армії". Вони, бандерівці за переконанням, з причини звинувачення ОУН Бандери у народовбивстві, були особисто заінтересовані у звеличанні "провідника", тобто "вождя" ОУН, Степана Бандери, пишучи його портрет привабливими красками. Натомість рецензована книжечка написана неначе з незангажованих позицій – майже семидесятилітньою письменницею, дочкою православного священика з Волині, випускницею Літературного інституту ім. М. Горького у Москві, отже неначе й українським інтелектуалом, людиною, яка б мала належати до еліти української нації. Чи була вона такою – подивімося на неї крізь призму фактів: разючої необ'єктивності, селективної підбірки матеріалів, промовчування невигідних для неї оцінок і подій - крізь апологетику Степана Бандери і тих формувань, які він ідеологічно і політично фірмував. Аналіз написаного Галиною Гордасевич в рецензованій книжечці дозволяє зарахувати її як ту, котра ідентифікується з бандерівським крилом Органіцації українських націоналістів і з наслідками діяльності її формувань, у тому й зі скоєним структурами ОУН-УП-СБ народовбивством.
Книжечку Галини Гордасевич (у тексті авторку називатиму "Г.Г.") слід розглядати, як виконання замовлення, метою якого є уведення в оману необізнанних з фактами українців Наддніпрянщини і молодого покоління сучасних жителів цілої України, котрі не зазнали лиха від бандерівців. Книжечка неначе про Степана Бандеру, але вона поширена тематикою ідеології і політики ОУН, як теж оцінкою формувань, котрі виступали під назвою бандерівців. Саме тому книжечка вимагає хоч би короткого обговорення. У дужках вказано на сторінки, яких стосуються зауваження.
Починає Г.Г. з того, що на Луганщині тих, хто публічно розмовляв українською мовою, обзивали бандерівцями (с. 7), але вона не пов'язує цього факту з причиною: адже коли б не було бандерівських злодіянь, то й не було б причини обзивати когось "бандерівцями", такого, у розумінні зневаги, слова не було б узагалі.
Неначе виправдовуючись, Г.Г. повідомляє, що писатиме біографію Степана Бандери, "де б він зображався, в першу чергу, як людина, а не прославлявся як вождь українського народу". Вже з цього видно, що, згідно до погляду Г.Г., Степан Бандера був "вождем українського народу" (с. 8), отже її позиція стає ясною: вона не біограф, а звеличальниця Степана Бандери, бандерівщини взагалі.
Правду каже Г.Г., що вона зібрала публікації про Степана Бандеру, така література в час писання книжечки була доступна на Україні, в тому й заокеанських авторів, при чому, як вона заявляє, між ними були публікації авторів, котрі не симпатизували бандерівцям. Слід, отже, думати, що у розпорядженні Г.Г. були теж праці авторства вище названого рецензента книжечки, про яку мовиться, зокрема його "Гірка правда: злочинність ОУН-УПА" й "Ідеологія українського націоналізму". Проте на них, як теж на інші праці цього автора, Г.Г. не посилається, а з деяких інших авторів бере лише потрібне їй для підтвердження тези щодо величності "вождя українського народу" Степана Бандери. В рецензії не буде посилань на джерела, їх читач знайде у па'ятитомній серії автора рецензії п.з. "Український націоналізм як різновид фашизму", т. І. "Джерела злочинів ОУН-УПА", т. ІІ. "Докази злочинів ОУН і УПА", тт. ІІІ-V. "Український націоналізм у документах".
На с. 10, Г.Г. покликається на автора книжки "Коли ми вмирали, вам дзвони не грали", Миколу Руцького, у контексті "героя, вояка УПА". З цим пов'язана справа доданого у книжечці тексту "Присяги вояка Української Повстанчої Армії" (сс. 96,101, 115, 117, 119, 128, 139). Ця "армія" презентована Г.Г. як "народновизвольна", тоді, коли насправді вона такою ніколи не була: всі, у цілому світі, народновизвольні рухи складаються з добровольців, натомість в УПА вже у травні 1943 р. було не менше 50% терором до неї залучених волинських селян, а на кінець того року насильно, незаконнно "змобілізованих" в УПА було не менше 90%. Це означає, що ОУН-УПА не мала підтримки з боку українського населення Волині, її командний склад був родом з бандерівських діячів з Галичини: з рядів Української допоміжної поліції, яка на наказ ОУН Бандери у травні-квітні 1943 р. перейшла "до лісу" в розпорядження ОУН Бандери, і з колишніх вояків батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд". Решта ж, це були українці примушені скоювати злочини. Про тих коло 90% "змобілізованих" до УПА ніхто не згадує, а цей факт вирішує юридичну і політичну оцінку того формування. Згадки Г.Г. про узбецькі й інші азійські відділи в УПА не повинно б навіть бути, адже вона достеменно знає – чому деякі узбеки чи азербайджані опинилися серед бандеріців і, що головніше – що з ними усіми бандерівці, їхня "Служба безпеки", зробили, коли зі сходу під кінець 1943 року наближалася Червона Армія – їх усіх перестріляли. Г.Г. не згадує й про те, що в командуванні ОУН-УПА в першій половині 1944 року стався розкол, унаслідку якого сторони поборювали себе взаємно, з убивствами вклчно. Г.Г. мусіла знати – що про ОУН Бандери і створену нею УПА писав 1943 року Тарас Бульба-Боровець, активний учасник подій того часу на Волині, а писав він на адресу ОУН Бандери таке:
Пішли в рух сокири і віхоть. Вирубується і вивішується цілі родини ... "сокирники" вирубують і вивішують ганебно безборонних жінок і дітей ... Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин ... При ваших методах вистрілювання українців з Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців ти бичуванні українського активу, як це було в Житомирщині, душення путом своїх найкращих людей – ви не змобілізуєте армії ... За що ви боретесь? За Україну, чи за вашу ОУН? За Українську Державу, чи за диктатуру в тій державі? За український народ, чи тільки за свою партію? ... Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів не називав інакше, як "путярами" і "сокирниками"? ... Що спільного мають з визволенням України бандерівські спроби тепер підпорядкувати українські народні маси своїй партійній диктатурі та фашистсьткій ідеології, яка є гидка українському народові ... А скільки жертв терору, запутування або ганебне замучування отих голів сільських рад, бульбівців, мельниківців, радикалів, старих петлюрівців, бувших комсомольців, безпартиійних свідомих і чесних українців, які згинули тільки тому, що були інших переконань, осуджували злочинну бандерівську роботу ... Кров поляглих і ранених з вашої руки революціонерів та сльози вже сьогоді гнобленого вашою "владою" населення впадуть вічною ганьбою на ОУН Бандери .
..

Таку ось ОУН-УПА Г.Г. звеличає. Про згадані вище факти вона знала, в час "діяльності" ОУН-УПА їй було 8-9 років, жила вона у Кременці. Про злочини ОУН-УПА і "Служби безпеки ОУН" існує величезна література, опубліковано документи, автор цієї рецензії оприлюднив 540 архівних документів. Чим, як не цілковитою солідарністю зі злочинною ОУН-УПА, пояснити її відношення до цього формування? Що вона скаже на неоспоримий факт щодо того, що від рук ОУН-УПА в 1934-1944 роках мученицькою сметрю згинуло щонайменше 120 тисяч польського беззахисного населення, від немовляти до понадстолітніх старців. Бо ОУН Бандери "почала будову держави від вирізування національних меншин", як каже Тарас Бульба-Боровець. Чи цей факт не зворушує дочку православного священика, котрій більш до серця грекокатолицим? Вона до цього факту не відноситься, так якби його не було. Про українські жертви ОУН Бандери буде сказано трохи далі.
Г.Г. не погоджується з твердженням Павла Судоплатова щодо того, що жінки-тілоохоронниці Романа Шухевича, були його коханками. В інтерв'ю колишнього "потітвиховника" в УПА, Олександра Степанюка, яке він дав авторові цієї рецензії в Торонто, є згадка про те, що більшість командирів і провідників ОУН-УПА мали свої "польові" жінки-полюбовниці, цей факт був відомий, було багато випадків, коли щогарніших сільських дівчат силою забирали до УПА і там вони ставали полюбовницями командирів, як ото Юрія Стельмащука-"Рудого", про що є згадки в літаратурі, то чому ж Шухевич мав би відмовлятися від такої спокуси?
Г.Г. не хоче, щоб бандерівський (мельниківський також) рух називати фашистським (сс. 18, 19), вона посилається на оцінку чільного діяча ОУН, Євгена Онацького, за яким фашизм притананний лише державі, а раз української держави не було, то й не було українського фашизму. Далебі примітивне пояснення професора Онацького. У згаданих працях автора рецензії є опублікованний документ у вигляді протоколу з 1937 року авторства Володимира Мартинця з засідання фашистського інтернаціоналу, членом якого була ОУН. То як же ОУН, не будучи фашистським рухом, могла бути членом "Закордонних націонал-соціалістів" під проводом гітлерівської НСДАП (NSDAP)? Подивімося, чи не переконливою для Г.Г. було б таке визначення фашизму: "Фашизм – це насилля ідеологічно-політичного руху або утвореної ним держави у відношенні до людей: чужинців з приводу їх расового походження або національної приналежності; у відношенні до співвітчизників – з приводу спротиву такому рухові або утвореній ним державі. Стратегічною метою фашизму є необмежена експансія (імперіалізм) і панування над своїм і підбитими народами". Про фашистський характер ідеологічно-політичного руху вирішують його ідеологічні засади і політичні програми, як теж, і передусім, його злочинна, скерована на насилля проти людей, діяльність, а не факт утворення чи неутворення таким рухом держави.
Г.Г. повинна б знати, що формування ОУН Бандери поляків вирізували ("вирізували" – це з донесень радянської партизанки) "за національну приналежність", а українців за те, що не підпорядковувалися ОУН Бандери. Це і є класичний фашизм. Крім цього: Г.Г., яка знає, між іншими, теж італійську мову, повинна б знати, що за таким виданням, як "Encyclopaedia Britannica", нацизм – це німецький різновид фашизму, так як ОУН – український різновид фашизму. Примітивне тлумачення Г.Г. поняття "націоналізм" не заслуговує на те, щоб з ним сперечатися, вистачить сказати, шо націоналізмів є щонайменше стільки, скільки соціалізмів, треба лише користуватися наукою, а не низькомарковою пропагандою.
Свій примітивізм (або політичну рафінованість) щодо головного в українському націоналізмі, який є українським різновидом фашизму, Г.Г. презентує (сс. 20, 21), вказуючи, що Дмитро Донцов "мав деякий вплив на ідеологію українського націоналізму". Це означає, що Г.Г. не знає що таке "ідеологія", або вона прикидається невігласом. Хто тільки у цілому світі серйозно займається українським націоналізмом, той знає, що єдиним ідеологом українського націоналізму був саме Дмитро Донцов. Його доктрину 1929 року прийняв на ідеологічне озброєння українського націоналістичного руху установчий з'їзд ОУН, про що можна довідатися з праці Петра Мірчука у співавторстві зі Степаном Ленкавським "Нарис історії ОУН", при чому С. Ленкавський був учасником згаданого з'їзду і членом його ідеологічної комісії. Інших, крім Д. Донцова, ідеологів українського націоналізму, не існує, є тільки теоретики цієї ідеології, але не ідеологи. Нісенітницею є твердження Г.Г., що до ідеологів українського націоналізму слід зараховувати Степана Охримовича, Зенона Коссака, Осипа Мащака, Степана Бандеру, Олексу Гасина й іниших. Мельниківці ж до ідеологів українського націоналізму зараховують Володимира Мартинця, котрий написав книжку "Ідеологія організованого й тзв. волевого націоналізму", якою доказав, що він не розуміє поняттся "ідеологія", він не відрізняє ідеології від тактики, політики і стратегії українського націоналізму.
Наріжним каменем ідеології українського інтегрального (фашисьскього типу) націоналізму було визначення Дмитром Донцовим нації, як виду в природі. Доктрина Д. Донцова побудована на теоррії соціального дарвінізму. Ця теорія була нелюдяна, анитигуманітарна, протихристиянська. Власне її, без усякого сумніву, вивчав Степан Бандера, через неї він вправлявся у бездушності, душачи котів (садизм) (с. 43), вправляючись у безжалосності навіть до самого себе (масохізм), коли заганяв собі голки під нігті (с. 44). Це й була підготовка до фізичного винищування "ворогів української нації" – чужинців, що проживають на території України, і українців, котрі не підпорядковуються націоналістам. Про засвоєну ОУН ідеологію українського націоналізму у вигляді доктрини Д. Донцова галицький (не комуністичний) діяч, Михайло Добрянський написав: Донцов "мав вирішальний вплив на формування української націоналіститчної думки того часу, але той вплив був глибого негативний. Не можна собі уявити гіршого данайського дару для молодого ідейного руху ... для українського націоналізму, як подарована йому книжка Націоналізм ... Донцовщина лягла тяжкою зморою на молоду генерацію Західної України ... Ставлення Донцова до релігії, до світа абсолютних цінностей є щонайменше негативне, щоб не сказати вороже ... Донцов поставив тезу про аморальність націоналізму, як один з головних стовпів націоналістичної ідеології ... Донцову припала та сумна честь, що він санкціонував аморальність у методах політичної боротьби ... Донцов був тим, хто вагою свойого впливу переважив відношення сил і перерішив вислід боротьби за визволення бестії в українській людині". А Г.Г. каже, що Донцов мав тільки "деякий вплив на ідеологію українського націоналізму". Це що – ігноранція, чи свідоме фальшування фактів? Г.Г. збирала інформації про Бандеру й український націоналізм, але невже вона не натрапила на оцінку ідеології ОУН авторства грекокатолицького священика, доктора богословія, в'язня у Польщі за діяльність в ОУН, о. Юрія Федоріва, котрий написав у виданій в Торонто книжечці п.з. "Вронки", таке: "Ідеологія українського націоналізму ... тут вимагалося заперечення всього, і батька і матері, Бога і совісти, закону й етики, любови ближнього й особистих почувань". Оце і є реальна характеристика ідеології українського націоналізму, на базі якої діяв Степан Бандера. У її контексті Степан Ленкавський і написав, а ОУН прийняла як свої, "заповіді" - "Декалог українського націоналіста", у пункті 7. якого написано: "Не завагаєшся виконати найнебезпечнійший злочин, якщо цього вимагатиме добро справи". П. Мірчук зі С. Ленкавським пояснюють, що під "злочином" ОУН розуміла вбивство. А Бог християн каже: "Не убий!" Чи Г.Г., дочка священика, не знає цього Божого заповіту? Вона його знала, як і була свідомою того, що у своїй книжечці публікує пофальшований "Декалог українського націоналіста".
Яким чином Г.Г. може писати, що "ідеологія українського націоналізму на чільне місце ставила християнську релігію" (с. 114)? Це що – насмішка над тими знає цю ідеологію, хто потерпів від бадерівських (християнських?) рук? А їх, потерпілих, було багато, згадані польскі жертви – 120.000; українські жертви – 80.000, про які сказано буде далі. До кого ж Г.Г. зараховує себе – до християн, чи до українських націоналістів? Бо дійснний християнин бандерівцем бути не може, український націоналізм і християнство – несумісні, протилежні поняття, протилежні ідеології.
Г.Г. з метою звеличання Степана Бандери принизливим прийомом тлумачить прізвище "Бандера", як польське "прапор" (с. 49), бо для неї і для бандерівської ОУН Бандера був прапором, під яким методично, планово, організовано вирізували цивільне населення. "Бандера" – слово іспанське, воно аж ніяк не могло становити про етимологію прізвища предків Степана Бандери, етимологічно це, постале в українському середовищі, прізвище, без сумніву походить від засвоєного українською мовою, німецького слова Вanditen, банда.
Г.Г. прискіпливо вказує на деякі неточності радянських істориків і публіцистів, хоч сама вона не без гріха щодо цього. Як приклад слід вказати, що вона помиляється, говорячи про "двохсотлітнє небуття польської держави" (с. 62), хоч воно тривало 123, а не 200 років. Вказувати на чужі гріхи, треба самій бути безгрішньою.
Політичним прийомом слід визнати даний Г.Г. опис відбування українськими націоналістами кари у польських в'язницях (сс. 84, 85). Умови перебування у них дійсно нагадували відпочинок, про що можна дізнатися зі згаданої вже книжечки о. Юрія Федоріва: там, у Вронках (де покарання відбував теж Степан Бандера) політичних в'язнів не примушували до роботи, вони мали доступ до книжох, до преси, декорті з них працювали у в'язничій бібліотеці. Тимчасом Г.Г. вказує на умови, які панували в таборі в Березі Картузькій (в якому українські націоналісти становили не більше 4%), хоч повиина вона була знати, що між в'язницею і концтабором (в якому все-таки ніхто не був замучений) – велика різниця.
Очевидну неправду Г.Г. пише про Український центральний комітет у Генеральному Губернаторстві (УЦК - Краків) з Володимиром Кубійовичем на чолі, вона ж без сумніву читала що писав про нього сам В. Кубійович, а писав він, між іншим, про те, що УЦК був фінансований з каси абверу і що всі важливіші справи вирішувалися ним, Романом Сушком (ОУН Мельника) і Теодором Оберлендером.
Іншим прикладом політичної роботи Г.Г. є її фальшива інформація про батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" (сс. 94, 95), які, неначе, були розформовані німцями, а їхній о особовий склад роз'їхався додому, хоч фактично названі батальйони були переформовані німцями, за згодою ОУН Бандери, у 201 батальйон Schutzmannschaften, котрий до кінця 1942 року нещадно поборював радянську партизанку на білорусько-українському пограниччі, пацифікував білоруські й українські села, чим відзначився у генерала фон дем Бах-Зелевського.
Г.Г. згадує про "найближчого сподвижника Бандери, Ярослава Стецька", котрий від імені С. Бандери у Львові очолив 30 червня 1941 р. "український уряд" (сс. 98, 99), але вона не відважилася проінформувати читачів про те, що той же Ярослав Стецько, у тому ж році, у своїй автобіографії, написав, що він є прихильником перенесення на Україну гітлерівських методів винищування євреїв.
Неправдивою є також інформація Г.Г. про ув'язненення С. Бандери у концтаборі Саксенгаузен (с. 99), неначе вона не читала книжки Євгена Стахіва, на яку в іншому місці покликається, а той же Є. Стахів пише, що після перевезення у липні 1941 р. Бандери і Стецька до Берліна, вони там жили в особняку, свобідно рухалися по цілому місту, а коли вже опісля перевезли їх до Саксенгаузена, то не бо суто табору, а до неначе в'язниці на території того табору, де були поміщені політчні діячі, на порозуміння з якими німці мали надію.
Детально проаналізувати невеличку книжечку Г.Г. вимагало б досить великого опрацювання, настільки в ній перекручень, фальшу, наміреного промовчування, а то й нісенітниць, тож зупинімося на ще одній тільки проблемі – на промовчуваному в українській націоналістичній літературі існуванні і скоювані злочинів т.зв. "Службою безпеки" ОУН Бандери, про яку Г.Г. тільки згадує (с. 127). Г.Г. без сумніву знає факти про цю терористичну структуру ОУН Бандери, вона мусіла читати спогади Данила Шумука, політвиховника в УПА, котрий у своїй книжці "За східним обрієм", між іншим, про цю "Службу безпеки" написав: "Це був спеціальний курс для районних референтів СБ, п'ять невідомих нам інструкторів вели з ними заняття ... цілий місяць я ходив навчати їх політики і геополітики ... Це були неначе навмисне добрані найтупіші типи".
Невже Г.Г. не знає про відомі з архівних документів факти, з яких видно, що "Служба безпеки" на наказ ОУН Бандери 1943-1944 роках масово винищувала тих з-посеред колишніх солдатів і офіцерів Червоної Армії, котрі 1941 року попали в полон і зуміли з нього утекти, після чого переховувалися в українських селян на Волині. Їх, навіть 16-річні "есбісти", виловлювали і розстрілювали або душили путами, а їхні трупи вкидали у клолодязі. Члени цієї "Служби безпеки" під час масово винищування польського населення, після того, як його (жінок і дітей) члени УПА загнали у поле, клали по-десятеро ниць на землю і на очах очікуючих своєї смерті, пострілом у потилицю вбивали, а чоловіків-поляків по одному вводили у клуні і там їх вбивали ударами сокирою в голову. Крім цього, з 1941 по 1950 рік "есбісти" винищили щонайменше 80.000 українського цивільного населення - колишніх і виконуючих роботу голів сільських рад, вчителів, агрономів, фельдшерів, а то й звичайних українських селян і селянок – одних за те, що в когось син бул міліціонером, інших за те, що не дали "есбістам", що переховувалися в бункерах-схронах, продуктів чи одягу. Так виглядала "боротьба" ОУН-СБ з радянською владою, вона не виходила за межі сільрад, вона не сягала хоч би районів - по селах убивали людей – вішали, душили путами, іноді тільки стріляли, а до визволення на наказ ОУН Бандери публічно застосовували тортури у відношенні до підозрілих, яких без основ називали "сексотами".
Г.Г. у книжечці наводить неначе Довженкову інформацію про те, як раядянські партизани допитували спійманого бандерівця (с. 128): підвісили його над вогнищем, до колін спалили ноги, а той так і не видав нікого. Що ж, досліджуючи багато тисяч архівних документів, також хроніки ОУН-УПА-СБ, автор цієї рецензії не натрапив на подібну інформацію, але зате натрапив на таку, з якої виникає протилежне: то "Служба безпеки" ОУН Бандери допитувала колишнього упівця, котрого арештували радянські органи і випустили за неіснуванням доказів злочинства. Його власне допитувала бандерівська "СБ": підвісивши над вогнищем, спалили йому ноги до колін, а той не підтвердив підозри у зраді. Ця інформація – з документу "есбістів", а не з розповіді, хоч би й Довженкаю. Треба ще згадати, що "Служба безпеки" ОУН Бандери не припинила своєї злочинної діяльності після війни, вона робила свою чорну роботу щонайменше до 1950 року на території Польщі, на Заході – ліквідували противників Степана Бандери. Такою ото була терористична структура ОУН Бандери, тимчасом Г.Г. має жаль до радянських авторів, котрі про Миколу Лебедя пишуть, що він був "творцем лихозвісної Служби Безпеки ОУН". Якщо не "лихозвісною", то якою, за Г.Г., була "СБ"?
Г.Г. у своїй книжечці вмістила 20 (двадцять!) портретів Степана Бандери. Вона в нього закохана, і не тільки в нього, але й у те, в що Степан Бадера вірив, чим керував.
На закінчення свого панегірику у честь Степана Бандери Г.Г. каже, що Степан Бандера – герой України. Коли б Україна мала таких "героїв", якщо б таких, як Бандера, частка українського народу визнавала героями, то це означало б, що народ України ще й досі не склався як нація. Частка українського народу, яка визнає Степана Бандеру і бандерівщину - хвора. Бо і сам фашизм, його український різновид у вигляді українського націоналістичного ругу, був недугою. Недугою людства був теж нацизм. Сам Степан Бандера теж був людиною невиліковно хворою, людиною, як і Гітлер, Бандері ні своя смерть, ні смерть сотень тисяч його співвітчизників, мученицька смерть немовлят, жінок, чоловіків, понадстолітніх старців – була може й розкіш'ю. В науці, коли йдеться про окремих людей, цей симптом зветься масохізмом і садизмом. Чи Г.Г. згідна з тим, що масохіста і садиста можна назвати героєм? Якщо за П. Мірчуком можна погодитися, що Степан Бандера був "символом безкопромісовості", бо масохісти і садисти компромісовості не знають, то Степан Бандера, як "символ української нації", за Петром Дужим, є образою для українського, аж ніяк, ні за якими познаками, не злочинного народу.
Галина Гордасевич з політичних міркувань допустилася неморального вчинку у вигляді невдалої підробки портрета Степана Бандери. Цього не можна було сподіватися від дочки православного священеника (вона виразно симпатизує грекокатолицизмові, та це інша тема), цього не можна було сподіватися по, неначе, українській письменниці. Вона, якщо письменниця, то письменниця бандерівська, а не українська. Поняття бандерівщини і українства – не тотожні.
І в додатку ще ось таке: Г.Г. пише, що весь світ знає "другу світову війну", а "лише радянські учні вивчали Велику Вітчизняну Війну". Вона, за бандерівською пропагандою, противиться назві "Вітчизняна Війна". Що ж, для неї, мабуть, як і для бандерівців (мельниківців теж), котрі взяли участь у розв'язанні цієї війни на боці агресора – гітлерівської Німеччини, ця війна мала на меті "визволення" України "з-під совітів". Значить вона – ігнорант у ділянці історії і політики, вона невіглас у тому, що зрозуміле навіть людині з неповною початковою освітою: Гітлер розпочав війну не проти рядянського державного устрою, а проти країн, які входили до складу СРСР - з метою заграбастання "життєвого простору" для німецької раси, з метою перетворити українців й інших жителів СРСР у рабів. Така очевидна мета Гітлера мусіла зустрітися зі спротивом чесних українців, білорусів, росіян та інших. Це і була "Вітчизняна Війна", завданням якої було не допустити до перетворення "Вітчизни"-України в німецьку колонію. Але що ж, як видно, Г.Г. симпатизує гітлерівцям, з котрими бандерівці (мельниківці теж) розпочали війну і разом з ними її закінчили, рука в руку. Бо гітлерівці і бандерівці одним миром мазані, оба ці ідеологічно-політичні рухи були рухами фашистськими, різниця тільки та, що німецький фашизм німецька влада, німецькі християнські церкви і німецький народ засудили за його народовбивство, натомість влада України, після розпаду СРСР, допустила до своїх владних структур бандерівців, а Президент України після "помаранчевої революції" настановив чільного бандерівського діяча, Романа Зварича, міністром юстиції України, ярого бандерівця Василя Червонія настановив губернатором Рівненської області. Не засудила теж украінського нацоналізму Православна церква Київського патріархату.
Фашизм в Німеччині не існує, а на Україні відроджується, між іншим, через такі пропагандивні книжечки, як оця рецензована.
Авторові цієї рецензії, православному українцеві, соромно за таких, як Галина Гордасевич, за таких, як теперішній президент України, Віктор Ющенко. Відродження фашизму на Україні не гарантує Українській Державі чесне входження у цивілізований, культурний світ.

Торонто, червень 2005 р.[/quote][/spoiler]


Последний раз редактировалось Berton 01.10.16, 11:58, всего редактировалось 1 раз.
  Профиль  
  
    
#28  Сообщение 01.10.16, 11:58  
Старожил

Регистрация: 25.08.2014
Сообщения: 5334
Благодарил (а): 1 раз.
Поблагодарили: 116 раз.
Plant писал(а):
termit писал(а):
Изображение
Первый обсер ватникам засчитан.
Власов воевал за Гитлера.
Бандера отказался.
1-0.

Отнюдь...
1. Бандера герой для "Planta".
2. "Plant" - лицо нетрадиционной сексуальной ориентации.

Таки все сходится - костюмчик ваш!

  Профиль  
  
    
#29  Сообщение 01.10.16, 11:58  
УкроТролль
Аватара пользователя

Регистрация: 18.03.2016
Сообщения: 5594
Откуда: Киев
Благодарил (а): 13 раз.
Поблагодарили: 30 раз.
Украина
Berton писал(а):
Я без Гугла, дорогой. Гуглом ты навряд найдешь. Можешь попробовать
Конечно без поисковика.
Вы это наизусть зазубрили,уважаемый Бертон. :rzach:

_________________
Der morgige Tag ist mein.

  Профиль  
  
    
#30  Сообщение 01.10.16, 11:59  
Старожил
Аватара пользователя

Регистрация: 12.09.2014
Сообщения: 5498
Откуда: Москва
Благодарил (а): 7 раз.
Поблагодарили: 119 раз.
Россия
Изображение

_________________
Вежливо и просто вернули полуостров..

  Профиль  
  
    
#31  Сообщение 01.10.16, 11:59  
УкроТролль
Аватара пользователя

Регистрация: 18.03.2016
Сообщения: 5594
Откуда: Киев
Благодарил (а): 13 раз.
Поблагодарили: 30 раз.
Украина
вятичНН писал(а):
. Бандера герой для "Planta".
Обсер третий вате.
За утро неплохо.
Я никогда Бандеру героем не считал.
Саечка вам :rzach:

_________________
Der morgige Tag ist mein.

  Профиль  
  
    
#32  Сообщение 01.10.16, 12:00  
Старожил
Аватара пользователя

Регистрация: 16.08.2014
Сообщения: 6307
Откуда: Тольятти
Благодарил (а): 0 раз.
Поблагодарили: 43 раз.
Россия
Plant писал(а):
Приглашаются все ватные и патриотические собеседники.
Одно условие.
Без Гугл.
Слабо?
Я понаблюдаю(с вашего позволения)

Педофил. Нацист.

  Профиль  
  
    
#33  Сообщение 01.10.16, 12:00  
Ветеран
Аватара пользователя

Регистрация: 04.09.2014
Сообщения: 11045
Благодарил (а): 33 раз.
Поблагодарили: 221 раз.
Украина
Всем понятно, что Украинская государственность может быть построена только на основе идеи противостояния России.

Если Украина будет дружественной России то и Украина как самостоятельное государство в принципе не нужна никому кроме Украинской элиты.

Зачем?
Народ как не крути близок, язык одинаков...
Россия огромна и поглотила бы со временем Украину и экономически и культурно полностью.

Только объявив Россию врагом Украина может рассчитывать не стать Россией, соответственно украинские воры олигархи могут и дальше грабить страну безбоязненно.

  Профиль  
  
    
#34  Сообщение 01.10.16, 12:01  
Старожил
Аватара пользователя

Регистрация: 12.09.2014
Сообщения: 5498
Откуда: Москва
Благодарил (а): 7 раз.
Поблагодарили: 119 раз.
Россия
Изображение

_________________
Вежливо и просто вернули полуостров..

  Профиль  
  
    
#35  Сообщение 01.10.16, 12:02  
Завсегдатай
Аватара пользователя

Регистрация: 08.01.2016
Сообщения: 3764
Откуда: СПб
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 57 раз.
Россия
Вот тебе еще.
Тоже без Гугла

Віктор Поліщук

Рік 1943:
ОУН Бандери на Волині

Діяльність ОУН Бандери у світлі "Відкритих листів до Організації Українських Націоналістів Степана Бандери" авторства Тараса Бульби-Боровця

Причинок до політичної і юридичної оцінки ОУН Бандери

Документи з публікації:
Wiktor Poliszczuk: "Nacjonalizm ukraiński w dokumentach", cz. 2, Toronto, 2000

Торонто – 2005

Дозволяю
передрук, переклад і розповсюджування цього опрацювання за двома умовами:
1) не змінювати в ньому нічого,
2) вказувати на його джерело, тобто на назву орпацювання й автора.

Автор

Загальні зауваження

Зауваження перше: Тарас Боровець, псевдонім "Бульба", народився 1908 року на північній Волині, яку в літературі називають Волинським Поліссям. У міжвоєнний період він, в околицях Клесіва, займався експлуатацією покладів каміння – базальту. Політичні погляди Тараса Бульби-Боровця склалися у дусі устрою Української Народної Республіки (УНР – 1918-1919). Напередодні агресії Німеччини на Польщу 1939 року він був ізольований польською владою у таборі Береза Картузька, як підозрілий в антипольській діяльності. Піля вересня 1939 року, перебував на території окупованої Німеччиною Варшави. У порозумінні з перебуваючим там же президентом УНР в екзилі, Андрієм Лівицьким, він 1940 року потайки перейшов кордон на ріці Буг і подався на Полісся з завданням організувати там антирадянську партизанку.
Після нападу Німеччини на Радянський Союз, Т. Бульба-Боровець, маючи вже організований за радянских часів підпільний партизанський відділ, у липні 1940 року поїхав до окупованого німцями Львова з метою наладнати контакти з ОУН Бандери і ОУН Мельника. Очолюючий бандерівський рух Микола Лебедь не проявив бажання встановити співпрацю з Т. Бульбою-Боровцем, натомість ОУН Мельника проявила таку готовність, а навіть відіслала до нього своїх чільних діячів – Олега Штуля й Івана Мітрингу.
Після входу німецьких військ на Полісся, Т. Бульба-Боровець, у порозімінні з німецькою військовою владою, організував поліційно-військовий відділ і назвав його "Поліська Січ", який, не будучи організаційно підпорядкований окупантові, разом з німецькими силами брав участь у поборюванні радянської партизанки. Після утворення восени 1941 року Рейхскомісаріату України (Reichskommissariat Ukraine), внаслідку чого на Волині владу перебрала німецька цивільна адміністрація, комісар Волині й Поділля П'юц (Pütz) поставив перед Т. Бульбою-Боровцем вимогу перетворити "Поліську Січ" у поліційний відділ шуцманшафтен (Schutzmannschaften), на що той німецьке вимагання відкинув і через це був вимушений переставити свій відділ і його людей на підпільне положення. Вже після того, як Т. Бульба-Боровець порвав стосунки з німцями, він, однак, на терені своєї діяльності, "у лісі", мав зустріч з комісаром Волині й Поділля, згаданим вище П'юцем, з котрим теж листувався, як теж писав листи до рейхскомісара Еріха Коха, до уряду Німеччини, до фельдмаршала Кейтеля, ставлячи в них у закид німецькому окупантові застосовування терору у відношенні до населення окупованої території.
У другій половині 1942 року гітлерівський терор посилився до тієї міри, що велика кількість чоловіків, щоб уникнути вивезення на роботи до Німеччини, або репресій за невиконання контингентів (поставок збіжжя, м'яса тощо), подалася в ліси. Частина цих людей трапила до радянської партизанки, а частина під кінець 1942 року до Т. Бульби-Боровця, котрий залучив їх до своєї партизанки, утворюючи формування під назвою "Українська Повстанська Армія" (УПА), яка продовжувала діяльність проти радянської партизанки.
Відношення між Т. Бульбою-Боровцем і ОУН Бандери зафіксоване у змісті листів Т. Бульби-Боровця до ОУН Бандери, які є предметом цього опрацювання.
Під кінець 1943 року Т. Бульба-Боровець був арештований німцями і перебував у таборі Сакзенгаузен (Sachsenhausen), з якого був звільнений під кінець 1944 року.
Спираючись на публіковані обширні фрагменти листів Т. Бульби-Боровця до проводу ОУН Бандери, можна стверджувати, що він не погоджувався з німецьким пануванням на Україні, він не був полонофілом, але теж не був ворогом поляків, натомість був рішучим ворогом більшовизму. Незважаючи на те, що в Т. Будьби-Боровця не було вищої освіти, його, викладені у цитованих листах, сформулювання, дозволяють твердити, що він був демократ з відкртитм розумом, український патріот, що він умів об'єктивно дивитися на розвиток подій і робив на їх підставі тверезі оцінки. Ці риси харатеру й інтелекту Т. Бульби-Боровця дозволяють на те, щоб йому вірити щодо описуваних ним фактів, подій і оцінок, які знаходимо в його листах до проводу ОУН Бандери.

Друге зауваження. Не є правдивим твердження, що ОУН Бандери створила свої організовані боївки вже у жовтні 1942 року, бо в той час вона явно виступала проти будь-якої збройної діяльності на Волині, яку мало б вести нерадянське українське підпілля. Але розвиток подій на фронтах, як теж посилення дій радянської партизанки, зростання УПА Т. Бульби-Боровця, примусило ОУН Бандери до зміни підходу до цієї проблеми. На своїй ІІІ-тій конференції 27 лютого 1943 року, ОУН Бандери дійшла висновку, що настав час "народної революції", про яку мовилося у постанові І-го конгресу ОУН з 1929 року, що настав час уводиди цю постанову в дію. На тій же конференції схвалено додаткову постанову про мету і завдання утворюваних з того часу збройних сил ОУН Бандери. Ця додаткова постанова до сьогоднішнього дня не віднайдена в архівах України, натомість архів ОУН Бандери знаходиться у діячів ОУН-з у Нью-Йорку, у т.зв. "Архіві УГВР", який недоступний "несвоїм" дослідникам. Існують, одначе, основи, щоб твердити, що ця додаткова постанова ІІІ-ї конференції ОУН Бандери, є безпосереднім доказом з документу щодо наказу планового, доктринального, масового винищення польського населення Волині і Галичини, тобто доказом народовбивства, скоєного формуваннями ОУН Бандери.
Тексти фрагментів листів Т. Бульби-Боровця друкуються курсивою, натомість коментарі до них звичайним друком.

Третє зауваження. Читаючи цй текст, читач повинен мати на увазі факт, що сьогодні бандерівська пропаганда показує Т. Бульбу-Боровця, як ідейного і бойового соратника проводирів ОУН Бандери (див. рівненський бандерівський тижневик "Волинь").

Лист перший. Джерело: Державний архів рівненської області (ДАРО), ф. Р-30, оп. 2, спр. 113, лл. 103-105.

Тарас Бульба-Боровець
Полісся Полісся, дня 25.ІІІ.1943 р.

До
Краєвого проводу
Організації Українських Націоналістів
під проводом Степана Бандери

З уваги на те, що визначена на минулу неділю дня 21.ІІІ.1943 р. спільна нарада, яка мала на меті організацію одного командування всіх українських військовмх відділів не відбулася, я примушений звернутися до Організації цим листом. Є багато пекучмх справ, яких не можна відкладати.
В моїй останній розмові з представником Краєвого Проводу ОУН, що відбулася дня 21.І.43 р., була намічена певна лінія і тактика спільної акції в терені. Від того часу однак в терені нічого не змінилося в напрямку визначеної лінії, а навпаки, розпочалася акція протилежна. Організація зробила багато потягнень військово-політичної натури не узгіднивши тих питань перед розпочинанням акції з нами і сьогодні вимагає переводити акцію спільними силами.

Коли у листі мовиться про "Організацію", то слід розуміти, що йдеться про ОУН Бандери. Уточнення цього фрагменту листа торкаються відбутих 21 січня 1943 року розмов між Т. Бульбою-Боровцем і ОУН Бандери, у ході яких узгіднено спільну лінію дій, але ОУН Бандери не дотримувалася цих узгіднень, відійшла від них, домагаючись одночасно від Т. Бульби-Боровця приєднатися до дій, які розпочала ОУН Бандери.

Ми, українські демократи, є найбільшими прихильниками спільності всякої національної акції, але ця спільність мусить бути не тільки в виконанню, але й в проєктуванні. Кожна акція несе за собою певну відповідальність так перед своїм народом, як і перед оточуючим нас світом. Україна – не окремий континент, а частина світа, який має свої закони, чи це нам подобається, чи ні, вони нас обов'язують так само, як наші власні закони.

В цьому місці Т. Бульба-Боровець говорить, без сумніву, про розпочату ОУН Бандери акцію винищування польського населення, бо ж інша евентуальна діяльність, як, наприклад, поборювання радянської партизанки чи протинімецька діяльність, не залишалися у контексті законів "оточуючого нас світу", яким не суперечать українські закони. Зміст цього фрагмента листа дозволяє встановити, що Т. Бульба-Боровець не був ані волюнтаристом, ані анархістом.

Коли йдеться про питання нашого війська, то ми стоїмо на тому становищі, що політичних партій може бути кілька, а національна армія мусить бути тільки одна. Коли кожна партія почне окремо організувати свої військові відділи, тоді в консеквенції неминучі в терені хаос та анархія, які можуть довести до кривавої міжусобиці. В армію мусять входити всі сили незалежно від їх політично-партійної приналежності. Українська національна армія мусить бути підпорядкована тільки лінії загально-національної політики, а не якої-будь однопартійної програми чи світогляду.
Тимчасом з того, що вже сьогодні діється в терені, видно, що ОУН проявляє виразні тенденції організовувати збройну силу не всенаціонального характеру, а надає своїм організованим частинам характер партійних боївок. При цьому формування цих партизанських відділів переводиться не шляхом тайної мобілізації, а чогось в роді загально-повстанського зриву, на що сьогодні ще абсолютно зарано.

Тільки цей фрагмент листа дозволяє на встановлення, що утворювані ОУН Бандери боївки не мали загальнонаціонального характеру, що це були боївки ОУН Бандери, і ніщо більше. З цієї причини слід дотримуватися погляду, що постала і діюча збройна структура ОУН Бандери не могла бути народновизвольним формуванням українського народу, бо такі формування мусять складатися, як каже Т. Бульба-Боровець, з різних сил без огляду на їх політичні погляди. На увагу заслуговує спротив Т. Бульби-Боровця щодо творення збройних формувань підпорядкованих визначеній програмі і визначеному світоглядові, а саме таке збройне формування організовувала ОУН Бандери.
Коли Т. Бульба-Боровець говорить про "тайну мобілізацію" в ряди організованих збройних сил, то, без сумніву, він не має на думці формальну, примусову мобілізацію, йому йдеться про моральну мобілізацію українських сил, бо в його УПА вистачало добровольців.

Ця акція знищила українську поліцію, яка ще мала деякий час працювати для нас на місцях і викликала даремні репресії проти цивільного населення. Тим більше під німецькою окупацією, яка навіть за більшовицькі диверсії репресує українське населення. Партизанки абсолютно не можна в'язати з повстанням і вона мусить бути абсолютно відсепарована від цивільного населення. Думаю, що події в Ремелю, Олександрівського району, та в Берестовці, найкращі докази наслідків нерозважних кроків української партизанки.
А це щойно початок акції ... і силами на Березне Костопольської округи, наче б той районовий осередок був якимсь надзвичайно важним стратегічним пунктом. Ми є тої думки, що висадження одного залізничного моста має більше значення для німців від розігнання адміністрації з десяти районів. Це завдання може виконати група з 10 людей і ворог ніколи не буде знати чия це робота.

В українську поліцію на Волині у більшлсті входили члени або симпатики ОУН Бандери, які походили з Галичини. Ця поліція на наказ ОУН Бандери в березні 1943 року зі зброєю в руках подалася "до лісу", побіч колишніх солдатів, підофіцерів та офіцерів батальйонів "Нахтігаль" (Nachtigall) і "Роланд" (Roland), що під кінець 1941 року були переформовані в 201 батальйон шуцманшафтен, а під кінець 1942 року розпущені додому, утворювали кістяк збройних сил ОУН Бандери. Самозрозуміло, що німці не залишилися бездіяльними внаслідок таких подій.
Т. Бульба-Боровець говорить про характрер протинімецьких дій боївок ОУН Бандери, які зводилися до "розгону" слабко на той час бережених німцями адміністративних осередків на Волині, яякі по кількох днях ОУН Бандери залишала без боїв. Ця діяльність мала спектакулярний характер, в її основі лежала пропаганда ОУН Бандери, а не поборювання німецьких сил. Цю діяльність Т. Бульба-Боровець піддає критиці і неначе підсказує бандерівцям, щоб вони висаджували залізничні мости, чим ОУН Бандери не займалася, а робила це радянська партизанка.

Масове вербування Організацією людей до своєї партизанки не перебирає в засобах і зводиться до нечесної пропаганди, аби тільки перетягнути до себе людей з інших угрупувань. Доходить до звичайної ліцитації. Всюди агітується під загальним кличем, що ми "щось", а вони "ніщо". Проблема "наших" і "ваших" замість затиратися і зливати всі сили в одно русло, розгоряється з кожним днем. Ще ніде нічого нема, а вже військові відділи ОУН розголошують, що вони не визнають нікого поза собою і виразно починають грозити роззброєнням людей з Української Повстанської Армії та людей з ОУН під проводом А. Мельника. Це означає, що завтра неминучі збройні сутички та братнє кровопролиття, бо, ясна річ, що ніхто зі згаданих людей зброї ніколи не віддасть. На чию користь вийдуть непередбачені події уважаю за лишнє пояснювати, це знає кожна українська дитина.

Згадане Т. Бульбою-Боровцем "вербування" людей зводилося до приєднування тих українських селян, котрі опинилися "у лісі", а крім цього до перетягування деяких з інших підпільних відділів, передусім з з УПА Т. Бульби-Боровця і відділів ОУН Мельника. У декого можуть виринути сумніви щодо відділів ОУН Мельника, тому що ця фракція ОУН увесь час залишалася лояльною у відношенні до Німеччини, навіть після розгону німцями мельниківського осередка у Києві і після вбивства там чільних діячів цієї фракції – Олени Теліги й інших. Проте "у лісі" на Волині були й мельниківські відділи, німці на окупованій території не панькалися ні з ким, також з мельниківцями, котрі не виконували поставок збіжжя чи інших продуктів, таких арестовували, а щоб уникнути цього, деякі мельниківці теж подалися "до лісу" й створили у них свої боївки.
Слід звернути увагу на назву відділів Т. Бульби-Боровця: "Ураїнська Повстанська Армія". Цю назву, як це видно з наступних листів, весною-влітку 1943 року, ОУН Бандери привласнила для своїх, творених нею збройних відділів.

Т. Бульба-Боровець помилявся щодо того, що "ніхто нікому зброї не віддасть", бо у серпні 1943 року дійшло до роззброєння силами ОУН Бандери більшості відділів підлеглих Т. Бульбі-Боровцеві і ОУН Мельника, під час цього пролилася кров роззброюваних.

Останні події, викликані Організацією в терені, нас дуже здивували. Така явна боротьба з німцями у формі розбивання адміністраційних осередків, як нагла і гарячкова акція проти більшовиків, без відповідної підготовки, поза малими фрагментаричними ефектами, більш нічого нам не принесе. І до того ці ефекти уже дорого нам коштують. Наше здивування було тим більше, що досі Організація в цих справах вела дуже розважну політику. Завданням нашої партизанки є бути чинником тільки контр-терору, а не загальної диверсії, як це роблять більшовики. Закіль стоїть твердий фронт окупанта і ми не маємо можливості запровадити в розбитих осередках своєї влади, не можна самим збільшувати анархії, а навпаки, треба її поборювати. Наша партизанка мусить бути якнайменш чисельною, але за те добре підготовлена і сильна якостево.

Тут бачимо повторення і підкреслення авором листа шкідкивості і безсенсовності опановування на короткий час адміністративними центрами, тобто районними містами, в яких не було можливості запровадити й втримати свою владу.
Польське питання. На згаданій нашій нараді 21.І.1943 р., ця справа була всебічно обговорена. Тимчасом, замість дотримуватися устійненої тактики, Організація в останніх днях відкрила для українців ще один фронт – польський. Пішли в рух сокири і віхоть. Вирубується і вивішується цілі родини і випалюється польські оселі. "Сокирники" вирубують і вивішують ганебно безборонних жінок і дітей, а польський бойовий актив поховався в лісах і організується в контрударні банди, які починають відплатні акції на українському населенні.

Зі змісту листа виникає, що "польське питання" було "всесторонньо дискутоване" під час розмов у січні 1943 року, що під час цих розмов не передбачувалася будь-яка діяльність пов'язана з польським населенням. Натомість "польське питання" було предметом ІІІ-ї конференції ОУН Бандери, воно було сформульоване у згаданій додатковій постанові. Т. Бульба-Боровець ясно каже, що "польський фронт" відкрила ОУН Бандери, при чому нема навіть натяку на те, щоб протипольські акції були спровоковані з польського боку, або щоб вони були наслідком німецької чи радянської провокації. У цьому місці слід наголосити, що німці аж ніяк не були зацікавлені "українсько-польським конфліктом", бо вони, як і кожен окупант, були зацікавлені в утримуванні спокою на тилах своїх військ, щоб не відтягати їх з фронту, і щоб можна було ефективно стягати накладені на українське і польське населення Волині контингенти (поставки). Радянська сторона також не була зацікавлена у розпалюванні "польсько-українського конфлікту" через те, що у посталій ситуації вона могла розраховувати передусім на польське населення у (добровільному або примусовому) постачанні для радянської партизанки продуктів харчування.
Твердження пропаганди ОУН Бандери щодо одночасної боротьби її боївок проти німецьких сил і проти радянської партизанки – нелогічне: поборювання німецьких сил було б допомогою радянській партизанці, чого бандерівці не мали на меті, і навпаки. На жаль, цього аспекту оцінок не бере до уваги ні полська, на українська історіографія, хоч він вельми суттєвий для оцінки ОУН-УПА.
Т. Бульба-Боровець виразно говорить про методи винищування боївками ОУН Бандери польського населення, наголошуючи, що жертвами цих злочинів були беззахисні жінки і діти, яких душили, рубали сокирами. Цей закид на адресу ОУН Бандери слід пов'язувати з початковим текстом листа, в якому його автор говорить про необхідність дотримуватися українцями норм міжнародного й українського права. Боївки ОУН Бандери називалися "сокирниками" також у донесеннях радянської партизанки своєму команду- ванню про події на Волині весни-літа 1943 року. Згадані Т. Бульбою-Боровцем польські чоловіки в той час приєднувалися до радянської партизанки, але твердження про початок відплатнх акцій проти українського населення (25 ІІІ 1943 р.) не підтверджуються архівними матеріалами, такі акції почалися влітку 1943 року.

Такою роботою українці не тільки роблять прислугу для СД раз, а подруге представляють себе в очах світу як варварів. Треба рахуватися з фактом, що цю війну напевно виграє Англія і таких панів "сокирників" та вішателів з паліями потрактує як агентуральних слуг гітлерівського людожертсва, а не чесних борців за свою волю і людей державного будівництва. Держави будуються завойовниками, або визвольними походами фронотової боротьби, а не варварськими методами масакри навіть ворожого безборонного населення. Польська загроза для нас одна з найменших і ми можемо зовсім сміло відложити боротьбу з Польщею на останній план. Коли ми сьогодні так гостро виступаємо проти варварських методів, які німці стосують проти нас, то чим же ми пояснимо перед культурним світом такі самі "подвиги". Правда, на це в молодих людей є відповідь, що "ми плюємо на той світ, бо в нас є сила". Це самообман, або замаскована чужа провокація. Найкращим прикладом може послужити сам Гітлер. Не глядя на те, що він має гігантну мілітарну силу, програє війну через нерозважну політику варвара.

Помилявся Т. Бульба-Боровець – після війни і дотепер, ані Великобританія, ані Сполучені Штати Америки, ані жодна інша держава, у тому й Польща, не засудили варварських методів діянь структур ОУН Бандери, навпаки – так Великобританія, як і Сполучені Штати Америки дали працю ряду "сокирників" у своїх спецслужбах. Найкращим прикладом є притягнення Сполученими Штатами Америки до своїх спецслуб "првідника" ОУН Бандери на окупованій території Західної України і одночасного організатора УПА, Миколи Лебедя. Багаторічний "президент" бандерівсь- кого Українського Конгресового Комімету Америки, Лев Добрянський, був дипломатом США, був послом США в одній з держав Латинської Америки, а його дочка, Пауля Добрянськи, впродовж багатьох років опрацьовувала для Когресу США інформації про Україну, а потім стала заступником держсекретаря США (міністра закордон- них справ), в лютому 2002 року вона відбула службову подорож в Україну. Дочка бандерівського діяча у США, вихована в бандерівських молодіжних організаціях у Чікаго, США, Кетрин-Клер Чумаченко, громадянка США, теперішня дружина Віктора Ющенка, також працювала на важливих постах в уряді США.
Все це слід би сконфронтувати з тим - що про ОУН Бандери року написав 1943 року Т. Булба-Боровець, сконфронтувати з постановою ОУН з 1929 року щодо стратегічної мети ОУН (побудова української держави на всіх українських етнографічних територіях) і методів її діяльності у контексті "польського питання" (усунення, тобто винищення) всіх не-українців з цих терторій. Зроблене Т. Бульбою-Боровцем порівняння гітлерівських і бандерівських методів "боротьби" варте окремої уваги: так гітлерівці, як і бандерівці допускалися варварства, народовбивства. На окрему увагу заслуговує як же правильна термінологія Т. Бульби-Боровця, котрий каже про можливу майбутню боротьбу "з Польщею", тоді як українська націоналістична літера- тура, так бандерівська, як і мельниківська, пише про боротьбу "з поляками".

Друзі! Як чесний робітник на нашому революційному полі й репрезентант українського національно-демократичного Фронту, вважаю за свій обов'язок звернутися офіційно до Організації з такою пропозицією: (...)
2. Припинити закроєну акцію проти польського цивільного населення і дати можливість іншим українським чинникам розпалений українсько-польський конфлікт зліквудувати (...)
Хтось за долю нації мусить пести реальну відповідальність.
Слава Україні!
25.03.1943 р. /-/ Тарас Бульба-Боровець

Як видно зі сказаного Т. Бульбою-Боровцем, винищування формуваннями ОУН Бандери польського населення було настільки важливим, що він в одному з трьох пунктів сформулював домагання на адресу бандерівців припинити винищувати польську людність. В інших двох пунктах автор листа пропонував, щоб ОУН Бандери делегувала до "Головного командування Української Повстанської Армії", яка тоді, цебто під кінець березня 1943 року, була під командуванням отамана Т. Бульби-Боровця, своїх людей, як теж домагався, щоб ОУН Бандери сформулювала своє відношення до проекту організування "Української Народно-Визвольної Ради", як чинника "необхідного до консолідації і обміну думками та спільної діяльності в терені".
Цього листа Т. Бульби-Боровця, хоч він датований березнем 1943 року і безпосередньо торкається діяльності й оцінок ОУН Бандери, не публікує жодна збірка документів з ділянки боротьби ОУН-УПА, зокрема не публікує його тридяцитомне, редаговане в Торонто, а тепер у Києві, видання п.з. "Літопис УПА", якого другу серію фірмує Відділ археографії Української Академії Наук. Це – вельми симптоматичне для ситуації в Україіні. Про видання "Літопису УПА" слід сказати, що воно від початку до самого кінця тенденційно звеличає УПА, воно публікує пофальшовані документи (наприклад текст постанови ІІ-го ВЗОУН), промовчує проблему винищування формуваннями ОУН Бандери польського й українського населення, не публікує документів, які торкаються злочинної діяльності "Служби Безпеки" ОУН Бандери тощо.

Лист другий – джерело: "Оборона України", надзвичайне видання від 10 серпня 1943 р., за: "Український історик", США, № 1-4 (101-104), 1990 р., сс. 114-119). Фотокопія цього документу – в збірці автора.

Відкритий лист
До Членів Проводу Організації Українських Націоналістьів Степана Бандери

Коли в липні 1941 року Українська Повстанська Армія "Поліська Січ" розпочала свою збройну акцію, Ви зайняли супроти неї негативну позицію, яка триває до останної хвилини. Непорозуміння полягали в тому, що ми не підпорядкувалися урядові Степана Бандери, і Ви це вважали за прояв отаманії та анархії з нашого боку.
Ми не могли підпорядкуватися урядові, який проголосив Українську Державу за плечима німецької армії без офіційного визнання цієї держави німецьким урядом. Нам було ясно, що коли Німеччина офіційно української держави не визнала, але дозволила її проголосити, то в тому факті криється провокація. Німці в першмх днях свого походу на Схід требували:
- створити враження серед народів СССР, що існує Українська Держава і, мовляв, можуть постати також інші держави,
- голосу українців до червоної армії, щоб масово переходили до "визволителів",
- українського підпису на летючках та відозвах, щоб населення здавало німцям зброю та зберігало для них майно, яке могло залишитись в руках народу,
- нашої крові перед фронтом, на фронті і за фронтом,
- розскоспірувати клітини українських революційних організацій, щоб їх потім знищити.

Т. Бульба-Боровець вказує на можливість німецької провокації щодо проголошення ОУН Бандери "української держави" у Львові 30 червня 1941 року. Аргументи Т. Бульби-Боровця не позбавлені логіки: під час проголошування "української держави" присутні були високого рангу офіцери абверу і, фактично, ОУН Бандери на самому початку агресії Німеччини на СРСР приєдналася до закликування солдатів з Червоної Армії переходити на німецьку сторону, покликаючись при цьому на факт проголошення "української держави". Внаслідку цих звертань, також на фронті через гучномовці і шляхом розкидування летючок з літаків, тисячі українців перейшли на бік ворога, їх німці помістили в неначе таборах і в більшості вони згинули в них від голоду і холоду. З таким же закидом на адресу ОУН Бандери виступив діяч ОУН Мельника, Зиновій Книш у своїх книжках.

Крім цього, непорозуміння поглиблювалися тим, що Ви визнаєте фашистівську засаду безоглядної диктатукри Вашої партії, а ми стояли на позиції кровної та духової єдності всього народу на засадах демократії, де всі мають рівні права і обов'язки. На цих засадах ми ще тоді знайши площину для співпраці з багатьма націоналістами без того, щоб вони, або ми зрікались своїх поглядів.
Ми стерджуємо світоглядну багатогранність серед українського народу й не бачимо потреби ліквідувати її штучними засобами, а вважаємо, що єдино правильна буде та концепція, яка, замість того, щоб розпалювати внутрішню міжусобицю за владу, змобілізує всі сили народу насамперед до боротьби з зовнішнім ворогом та підпорядкує її не тій чи іншій партії, а маєстатові нації й держави.

В цьому місці Т. Бульба-Боровець чітко формулює закид фашизму і тоталітаризму на адресу ОУН Бандери, чітко теж наголошує на своєму, демократичному, суперечлививому з ОУН Бандери, світогляді, на погяді на сили народу, котрий прямує до побудови української демократичної держави.

Коли політична співпраця виявилася неможливою, ми запропонували Вам співпрацю військову. В ті часи Ви ще партизанки не провадили й госторо проти такої акції виступали, а Ваші члени називали нас слугами Сікорського.

У цьому місці Т. Бульба-Боровець говорить про свій, скерований у грудні 1942 року до ОУН Бандери й ОУН Мельника, лист, в якому пропонував створити Українську Народно-Революційну Раду, як один спільний орган українського небільшовицього підпілля.

9 Квітня 1943 року відбулася наша перша нарада з командуючим Ваших військових відділів ОУН, "Юрком". Стверджено потребу спільного штабу, прийнято, що військові відділи ОУН перестануть існувати, а вся українська національна паритзанка виступатиме під нашою назвою – Українська Повстанська Армія. Накрекслено генеральну лінію військової акції, яка мала бути спрямована головним чином проти німецького окупанта і совєтських парашутистів, як шпигунів та агентів московського імперіялізму, що вже сьогодні знов розпочали винищування українського національного руху. Згідно з нашою пропозицією, акція мала бути добре підготована, як чинник народнього контртерору й мала бути спільними ударами по ворожому транспорті, воєнному промислі та важливих об'єктах стратегічного значення. За два тижні мала вібутись наступна зустріч для контакту й комплектування штабу УПА. Ми приїхали на визначене місце, а Ваші люди ні. Зв'язкові пояснювали це тереновими перешкодами і визначили другу зустріч на 23 травня, де мали зустрітись представники трьох угруповань.
23 травня приїхали на вказане місце наші люди й мельниківці, а бандерівці знов не приїхали. Ви перервали всякий зв'язок з нами, але попередні зустрічі, розмови та пляни Ваші люди використали, щоб прийняти нашу популярну назву УПА та вживати в своїх публікаціях наші протифашистські гасла.

Зі сказаного Т. Бульбою-Боровцем видно, що спільна діяльність УПА Т. Бульби-Боровця і відділів ОУН Бандери мали бути скеровані виключно проти німців, і то лише проти їхніх стратегічних пунктів, як теж проти радянської партизанки, не було, натомість, мови про антипольські дії. Саме до цього зводилася суперечність між становищем Т. Бульби-Боровця і ОУН Бандери, котра свою діяльність зосередила на винищуванні польського населення, натомість її дії проти німців і радянської партизанки, як правило ведені з засади, мали на меті здобуття зброї, а не винищення їх сил, бо така мета перевищувала спроможність ОУН Бандери.

Вже в час переговорів, замість того, щоб провадити акцію по спільно накресленій лінії, військові відділи ОУН, під маркою УПА, та ще й нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним способом польське цивільне населення й інші національні меншини. Замість спільного фахового удару по німецьких стратегічних пунктах, Ваші бойові команданти дали зброю в руки дітям, які для спорту почали стріляти на німців з-за кожної хати та дали змогу німецькій пропаганді виправдувати їхні звірства. Командування партизанськими відділами в багатьох випадках передали не в руки фахових командирів, а в руки недосвідчених партійців, які, не знаючи ні завдань, ні тактики партизанської боротьби, проводять акцію з великими втратами в людях.

На адресу польського Осередка "КАРТА" (недержавна організація), як теж на адресу польських учасників польсько-українських семінарів, слід сформулювати запитання: чи знали вони зміст закидів Т. Бульби-Боровця на адресу ОУН-УПА? А такі будуть предметом ще інших матеріалів авторства Т. Бульби-Боровця. Якщо знали, то чому не сконфронтували їх з архівними документами авторства структур ОУН Бандери – УПА, "Служби Безпеки"? А якщо не знали, то чому? Автор цього опрацювання уже 1995 року в книзі "Гірка првда: злочинність ОУН-УПА" (Торонто – Варшава – Киїів, 1995) процитовував винятки з публікованого тут листа Т. Бульби-Боровця. Ці документи щонайменше від кільканадцяти років доступні дослідникам. І, як не дивно, 1994 року, за фінансами Осередка "КАРТА" (фінансований Фундацією С. Баторія, філією Фундації Дж. Сороса), на скликаній нею зустрічі польських і українських націоналістичних істориків та політиків, узгіднено, що ОУН-УПА була народновизвольним формуванням українського народу. Слід при цьому сказати відому не тільки історикам правду, що історичних фактів не можна узгіднювати, історичні фати мусять бути встановлювані, зокрема на підставі архівних документів, у цьому випадку теж на документах автроства ОУН-УПА-СБ, такі документи існують, вони доступні дослідникам.
Т. Бульба-Боровець чітко ставить у закид ОУН-Бандери, що вона, замість скеровувати свої дії проти стратегічних пунктів Німеччини, стала "ганебно винищувати польське населення". Цей закид Т. Бульби-Боровця досі не зустрівся з запереченням з боку українських націоналістичних істориків, котрі промовчують існування публікованих тут листів Т. Бульби-Боровця.
Такі польскі історики, як Гжегож Мотика, Рафал Внук, Томаш Стриєк та деякі інші, не згадуючи аматора Тадеуша Ольшанського, не проявляють наукового підходу до справ винищування формуваннями ОУН Бандери польського населення, вони у своїх працях намагаються вину за скоєне народовбивство на цьому населенні перекинути з ОУН Бандери на Клима Савура, як на івндивідуальну особу, котрий, неначе, самовільно, всупереч рішенням ОУН Бандери, розпочав і проводив "антипольську акцію". Коли б так було, то Т. Бульба-Боровець у листах до ОУН Бандери не звинувачував би її, не звинуначував би Миколу Лебедя, а домагався б приборкати несубординованого командувача УПА, "Клима Савура" – Дмитра Клячківського. Названі польські історики не оволоділи наукою з ділянки методології дослідів важливих подій та складних історичних процесів, вони не сприймають факту, що український націоналізм був і залишається надалі ідеологічно-політичним рухом, тому вони нехтуюуть проблемою ідеології українського націоналізму, як теж не пов'язуть скоєних структурами ОУН-УПА злочинів з політичними програмами ОУН. Вони неспроможні ретельно провадити досліди, конфронтувати документи, робити логічні висновки, вони діють як дилетанти, котрі виконують політичне завдання. Вони неспроможні збагнути суті доктрини Дмитра Донцова, яка офіційно стала ідеологією ОУН. Вони неспроможні логічно думати. Адже ОУН Бандери не заперечувала звинувачень на її вдресу, а це тому, що вона, ОУН Бандери, руками підпорядкованих їй діячів - "Клима Савура", "Рудого", "Сіроманця" і їм подібних, уводила в дію постанову ОУН з 1929 р. і ІІІ-ї конференції ОУН Бандери з лютого 1943 року. ОУН Бандери пишалася наслідками винищування польського населення, що видно зі звітів з дій ОУН-УПА-СБ. Вони, ці польські історики, не згадуючи вже таких бандерівських істориків, як Володимир Сергійчук чи Ярослав Ісаєвич, закривають очі на проблему винищування структурами ОУН Бандери українського населення. Для них не існує факт винищення формуванням ОУН Бандери – "Службою Безпеки" – щонайменше 80 тисяч українського населення.
Але вернімося до листів Т. Бульби-Боровця. Як у кожній ідеологічно-тоталітарній структурі, ОУН Бандери навіть військові пости віддавала в руки "партійців", хоч вони не були фахівцями цього діла. "Дітей", про яких мовить Т. Буьлба-Боровець, маючих по 16 років, ОУН Бандери притягала до "Служби Безпеки", а вони "на наказ зверху", брали участь у масовому розстрілюванні і душені колишніх військовослужбовців Червоної Армії, котрі переховувалися у волинських селян.
Відомі факти, що польське населення тих, хто його винищував, часто називало "бульбівцями", навіть 1946 року, на лівому березі ріки Сан, деколи вбивців польського населення називали "бульбівцями". Навіть командування радянської партизанки введено в оману, воно у своїх зведеннях про події на Вонині іноді писало, що польське населенна вирізують "бульбівці". Лист Т. Бульби-Боровця пояснює, яка була причина цього: бандерівці, на наказ ОУН Бандери, винищували польське населення, називаючи себе "бульбівцями". Підступність такої практики ОУН Бандери виникає з ідеології українського націоналізму, яка виправдовує аморальність дій (див. – польською мовою - Віктор Поліщук, "Ідеологія українського націоналізму", Торонто, 1996).

В Сарненській окрузі Ваші люди в Бережниці роззброїли один наш відділ, відібрали і спалили всю літературу, людей з відділу довго агітували перейти на свій бік, а коли ті не погоджувались, рішили їх перестріляти. Тільки випадок нападу більшовиків в селі Берв'ятниця та розсіяння Вашого відділу врятувало цим людям життя.
На Кременеччині, де наші і Ваші люди ввесь час провадили спільні акції і навіть створили спільний оперативний штаб, Ваші люди потрапили зломити підписану умову, підступом напасти та роззброїти цілих три сотні і знищити штаб, чим Ваша сітка хвалиться, як великим досягненням, мовляв три сотні "мельниківців" вже пішло пасти корови, і те саме чекає всіх їх.
Все це пояснюється тим, що, мовляв, якийсь там поліський мужик Бульба "виламався" з-під дисципліни, оголосив себе отаманом і хоче бути вождем України, тоді коли саме Провидіння призначило на це становище тільки Степана Бандеру.
Товариші націоналісти! Як Вам не сором і де Ваша національна мораль та гідність толерувати такі злочини та оперувати в пропаганді такими засобами?
Хто з чесних революціонерів може розділювати сьогодні функції в Україні, коли вона димиться в пожежах та спливає кров'ю? Хто ще сьогодні може мріяти про ті Ваші посади, коли щоденно падають тисячі – гинуть від терору і голоду? Чи важливіше сьогодні те, хто керуватиме Україною, чи те, щоб її спільними силами врятувати від цілковитої заглади? Хто сьогодні про такі речі думає, той не український патріот, а професійний політик, що справді думає про Україну не як про свою батьківщину, а як про місце теплих посад. Перше треба визволити рідну землю і свій народ з-під чобота ворогів, а справа посад – це марнота. Державна влада – не вигідне місце, а найвідповідальніша стійка тяжкої служби батьківщині.

Події, про які говориться у цьому фрагменті листа, торкаються передодня генерального наступу боївок ОУН Бандери на сили Т. Бульби-Боровця, цей наступ почався 18 серпня 1943 року. Сказане вище важливе тому, що поширюється погляд, за яким Т. Бульба-Боровець звинувачує ОУН Бандери з тієї причини, що бандерівці роззброїли бульбівські відділи й вбили його дружину (волинську чешку). Тимчасом хронологія подій була іншою – спершу був опубліковний, обговорюваний тут, лист (10 серпня), а роззброєння і схоплення дружини Боровця пізніше (18 серпня).
Коли говорити про суть тоталітарного руху, а таким був, без сумніву, рух ОУН Бандери (як фашизм і нацизм), то слід дійти висновку, що цьому рухові, який послуговується гаслами патріотизму і мнимим інтересом народу, йдеться втключно про перебрання влади над народом (в жержаві), а не про самий народ і його інтереси. Тому рух ОУН Бандери, як і кожен інший тоталітарний рух, не можна визнавати народновиз- вольним рухом українського народу.

Ви на кожному кроці говорите про конечну потребу єдності серед українського народу, а насправді змагаєте здійснити цю єдність не шляхом об'єднання всіх сил народу на підставі взаємного порозуміння і пошанування політичних переконань інших громадян, тільки шляхом підпорядкування всіх собі та диктатурі однієї партії (...) Жодна партія не може мати монополії на український народ.

Цей короткий фрагмент листа Т. Бульби-Боровця повинен стати окремою, розбудованою темою університетської лекції на тему, як доходити до єдності народу, а речення жодна партія не може мати монополії на український народ, повинно увійти не тільки до української, але й світової класики.

Чи правдивий ревоюціонер-державник може підпоряд- куватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їх осель? Україна має грізніших ворогів, ніж поляки (...) Польський народ всеодно існує і як довго він буде в тій же неволі, що й ми, так довго силою обставин він буде не ворогом нашим, а союзником. Які заміри можуть мати поляки супроти нас у майбутньому і як укладуться наші взаємини – це інша річ.

Тут Т. Бульба-Боровець, у протиставленні до ОУН Бандери, дає приклад тверезого бачення розвитку відносин між народами на визначеному етапі розвитку подій.
Це павда, що Ваша партійна мережа в деяких областях Західної України досить поширена, але чи цього вистачить, щоб збудувати велику самостійну соборну українську державу? Мало закинути сітку в глибоке море. Важливіша річ – витягти її звідти цілою. Скажімо, що Ви сьогоді маєте 10, 20, 30, 40 або нівіть 100 тисяч партизанів. Чи ця сила зможе оборонити Україну тоді, коли та справа вимагає щонайменше тримільйонної армії та однодушної постави народу? При Ваших методах вистрілювання українців з Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців та бичувані українського активу, як це було в Житомирщині, душення путом своїх найкращих людей – Ви не змобілізуєте цієї армії, а навпаки – знищитие самі себе й тих, які єдині могли б збудувати українську державу.

ОУН Бандери, будучи ідеологічно-політичним рухом тоталітарного типу, не толерувала жодної критики її дій, не довіряла передусім українцям з Великої України, а їх було багато, вони переховувалися у місцевих селян, працюючи в них як неначе найманці. Ці українці, в умовах відкритої діяльності структур ОУН Бандери (станиці, кущі, підрайони, райони, надрайони, округи), теоретично становили загрозу доносів з їхнього боку перед радянською владою на націоналістичних діячів, це вже було після Сталіграду і по битві на Курській дузі, отже в обличчі поразки Німеччини у цій війні, в обличчі повернення на Волинь радянської влади. "Служба Безпеки" ОУН Бандери виловлювала цих українців та колишніх солдатів інших національностей і масово їх винищувала, на що в архівах українських є вдосталь доказів. Крім цього ОУН Бандери руками "Служби Безпеки" знищувала теж усіх підозрілих у прорадянських симпатіях українців, як теж ліквідовувала тих з-посеред членів її структур, котрих підозрювала в нелояльності у відношенні до націоналістичного руху. Саме про це й пише Т. Бульба-Боровець. Він теж вказує на волюнтаризм ОУН Бандери, в основі якого була ідеологія українського націоналізму: цей відлам ОУН насильним шляхом мобілізовував десятки тисяч українського населення без перспективи здійснення мети.

Уявляю собі, яку радість викличе цей лист серед наших ворогів, що між українцями нема згоди, але, на мою думку, ліпше про зло говорити, як його промовчувати.
Вислати цей відкритий лист до Вас змусила мене Ваша робота в терені, яка входить у таку стадію, коли до братовбивчої війни лише один крок. Ваші провідники, відкидаючи всяі переговори та порозуміння, вимагають абсолютного підпорядкування виключно проводові Вашої ОУН. Вони відверто заявляють, що для осягнення своєї партійної диктатури не завагаються розпочати братовбивчу війну, навіть коли б вона коштувала українському народові не сотні, а цілі мільйони жертв.
З тих оглядів я дозволю собі запитати Вас: за що Ви боретесь? За Україну, чи за Вашу ОУН? За Українську Державу, чи за диктатуру в тій державі? За український народ, чи тільки за свою партію? (...)

Слава Україні!
Командувач УНРА, отаман Тарас Бульба-Боровець

"УНРА", це абревіатура від назви "Українська Народно-Революційна Армія". Т. Бульба-Боровець, після привласнення ОУН Бандери для своїх відділів назви "УПА", назвав свої підрозділи УНРА – Українська Народно-Революційна Армія.
З останнього фрагмента листа ясно видно, що ОУН Бандери не діяла в інтересі українського народу, а лише в інтересах власного націоналістичного руху, ставлячи перед собою мету – здобути владу над народом, навіть коштом величезних жертв.
Пресовим органом Т. Бульби-Боровця була газета "Оборона України", в котрій Відділ пропаганди УНРА, фактично ж сам Т. Бульба-Боровець, у серпні 1943 року, після вчиненого боївками ОУН Бандери нападу на відділи Т. Бульби-Боровця, отже після 18 серпня 1943 року, опублікував статтю п.з. "Зозулине яйце" (ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 16, лл. 6, 7), в якій, між іншим, написано:

Пригадайте собі 1941 рік, коли бандерівці з висолопленим язиком перли на схід за німецьким фронтом і проголошували "бандерівську самостійну" (...)
Дальше, хто переконає Східню Україну після бандерівського союзу з німцями, що кожен український націоналіст це не німецький агент? (...)
Хто розпочав у так трагічний і відповідальний час для України братовбивчу війну та наказав стріляти до Української Народньої Революційної Армії?
А справа польська! А всякі насильні мобілізації, що мають на меті кинути наших людей під більшовицькі штики? Чия це робота і чи на користь українській справі? І чи після цієї шкідливої роботи має вона право прикладати свої брудні руки до нашої справи? Що спільного з українською народньою революцією маюуть бандерівські безправ'я, побої, грабежі, мордування та вбивства, яких ми є щоденними свідками.Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів не називав інакше, як "путярями" та "сокирниками"? Чи існувала така організація, щоб грабувала майно інших революційних організацій та їх членів, чесних і свідомих українців мордувала гірше від Гештапо, або НКВД? (...)
Що спільного мають з визволенням України бандерівські спроби тепер підпорядкувати українські народні маси своїй партійній диктитурі та фашистській ідеології, яка є гидка українському народові, проти якої воює цілий світ (...)
А скільки жертв терору, запутування або ганебне замучування отих голів сільських рад, бульбівців, мельниківців, радикалів, старих петлюрівців, бувших комсомольців, безпартійних свідомих і чесних українців, які згинули тому, що були інших переконань, осуджували злочинну бандерівську роботу, або мали добрі чоботи, котрі подобались комусь з "бандерівського начальства". А хто в цьому начальстві? Ці, кого ви бачите, переважно безграмотні хлопчаки, шкурники та всяка шушваль. А може це нова форма "визволення", коли для своїх партійних цілей здирається з селянства останню сорочку?
Важкі закиди сформулював Т. Бульба-Боровець на адресу ОУН Бандери, яка ніколи, навіть після війни, не заперечила їм, не намагалася піддати їх сумніву, а це, мабуть, тому, що бандерівські діячі не сподівалися відриття українських архівів, в яких зберігаються обтяжуючі ОУН Бандери документи, в тому й листи Т. Бульби-Боровця до ОУН Бандери.
В контексі цих закидів на адресу ОУН Бандери слід вказати, що ця організація створила структуру під назвою "Оргмоб" для справ позаправної, веденої шляхом терору, "мобілізації" волинських селян до своєї УПА, тобто до збройних відділ ОУН Бандери, котрі почали виступати під назвою УПА. У кожне повстанське формування (такою вважалася себе ОУН-УПА), входять виключно добровольці, тимчасом бандерівська УПА у травні 1943 року складалася з більш, як 50% терором змобілізованих до неї українських селян, а на зламі 1943/1944 років, добровольців в УПА було не більше 10%, решта ж, приблизно 90%, були "мобілізовані", тобто силою до неї залучені. Їх "Служба Безпеки" примушувала скоювати злочини. УПА не була ані повстанським формуванням, ані партизанкою, бо остання також складається з добровольців, або з тих, кого визнана міжнародним правом влада посилає до неї. Зі сказаного видно, що "організаційні боївки" ОУН Бандери в жодному разі не можуть претендувати до назви українського народновизвольного руху.
Якщо навіть самі українці ці боївки, зокрема ж боївкарів "Служби Безпеки", називали "путярями" і "сокирникакми", якщо самі українці боялися цих боївок гірше Гестапо чи НКВД, якщо Т. Бульба-Боровець називає це формування "партійною диктатурою з фашистською ідеологією", то таке формування не може бути визнане, як таке, що боролося за незалежність України, бо така "незалежність" не відповідала інтересам українського народу, в тому й українцям Волині.

Третій лист – джерело: ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 113, лл. 100-102.

ГАНЕБНІ ПРОВОКАЦІЇ ОУН – БАНДЕРИ І РУБАНА !!!

Головна Команда
Української Народньої Революційної Армії
Нр. 501. Дня 24.9.1943 р.
До Проводу ОУН-Бандери
Головної Команди УПА
Обставини примушують мене ще раз звернутися до Вас листом.
Починаючи від 18.8.1943 р. ціла партійна сітка ОУН та відділи УПА прикоротили боротьбу з німецькими окупантами та московсько-більшовицькими бандами, а скерували всю свою увагу проти ... "головного ворога України – Бульби" (...)
В останніх днях прибув до мене делегований Вами полонений підстаршина УНРА Микола Крук. Він заявив, що так провід ОУН, як і командування УПА хочуть знов відновити перервані переговори з командуванням УНРА, щоб "якось договоритися", зліквідувати конфлікт і провадити працю спільно. На моє запитання, як Ви собі ту спільну працю уявляєте, він передав, що вимагається беззастережного підпорядкування УНРА політичній лінії Проводу ОУН-Бандери та наказам Головної Команди УПА. Зазначено, що коли ми підпорядкуємося "одиноко суверенній владі на Україні", якою являється УПА, то будемо мати поважні становища в армії та адміністрації, а коли ні, тоді нас чекає революційний суд і смерть.
Революційного суду і смерті ми не боїмось. Ще нема такого правного тіла в Україні, яке могло б такий суд скомплектувати, а смерть революціонерам і так заглядає в очі кожної хвилини. Різниця тільки та, що досі смерті ми сподівалися лише від чужинців, а тепер доводиться чекати її від "своїх братів". За обіцяні становища дуже дякуємо. Ми боремося не за свої становища, а за кращу долю свого народу.
На спільну працю з Вами сьогодні ми вже на жаль не можемо йти з таких причин:
1) Ви узурпуєте собі право на суверенну всеукраїнську державну владу, до чого, як одне з багатьох політичних угрупувань, не маєте найменших підстав.
2) в своїй "дипломатії" Ви не придержуєтесь правил революційної етики. Одне говорите, а друге робите. Присвоюєте собі чужі гасла та концепції. Вся Ваша пропаганда зводиться до загальної брехні і не перебирає в найбрудніших засобах.
3) Свою "державну владу" Ви проголошуєте необдумано, коли і де запопало, чим зневажаєте і профануєте маєстат української державності.
4) Ваша "влада" поводиться в терені не як народня революційна влада, а як звичайна банда. Ви замість побороювати анархію в країні, самі її збільшуєте своїм ганебним поступуванням, яке зводиться до варварського мордування безборонних жінок і дітей національних меншин, палення та грабування їх майна, чим стягаєте вічну ганьбу на цілий український народ.
5) Ви вже сьогодні розпочали руйнуючу братовбивчу боротьбу, бо не хочете боротися разом з цілим українським трудовим народом за його визволення, а вже сьогодні боретесь тільки за владу над ним. Шомполування й розстрілювання українських селян та палення й грабування їх майна зробиломся Вашим щоденним заняттям (...)
9) Замість підготовляти всіх трудящих України до боротьби з зовнішніми ворогами єдиним революційним фронтом, Ви цей фронт розбиваєте своїм намаганням накинути фашистську диктатуру, чим вже сьогодні заганяєте багато людей в лави ворогів української незалежної держави.
10) Замість включувати український народ до спільного революційного блоку всіх поневолених народів Европи та Азії, Ви своїми "революційними подвигами" довели до того, що сьогодні ніхто не хоче з українцями говорити. Цілий культурний світ через Вас трактує українців не як людей, що шляхом революції борються за свою державу, а як звироднілих варварів і звичайних бандитів.
Ясно, що в таких обставинах Українська Народня Республіка, як осередок чесної військово-революційної боротьби за українську незалежну демократичну державу не може не тільки підпорядковуватися такому "проводові", як Ваш, але взагалі не має права трактувати Вас, як політичного партнера. Хто займається бандитизмом, того трактують тільки як бандита (...)
Кров поляглих і ранених з Вашої руки революціонерів та сльози вже сьогодні гнобленого Вашою "владою" населення, впадуть вічною ганьбою на ОУН-Бандери, Рубана та Ришарда Ярого. Революція, Панове, це не анархічне гуляння зі зброєю в руках – це лицарсько-аскетичне зусилля і жертвенність за народ.
Командувач УНРА
/отаман Тарас Бульба-Боровець/

На окрему увагу заслуговує сформульований на адресу ОУН Бандери закид узурпації нею державної влади, а в той же час на Волині було щонайменше три українські ідеологічно-політичні рухи, ними були: а) демократичний рух на зразок устрою Української Народної Республіки (рух Т. Бульби-Боровця), б) ОУН Мельника, в) ОУН Бандери.
Названий наприкінці листа "Рубан", це Микола Лебедь, натомість другий, це член проводу ОУН Бандери, діючий в ОУН від часу її постання, німецький агент Ріко Ярий.
На увагу заслуговує теж оцінка Т. Бульби-Боровця, за якою культурний світ відвертається від українців через те, що формування ОУН Бандери допускалися варварських дій – вирізування беззахисних жітей і жінок з-посеред польського населення, як теж винищування укранців, котрі не погоджувалися ні з метою ОУН Бандери (побудова держави фашистського типу), ані з методами досягнення цієї мети (вирізування національних меншин, масове винищування україців, в тому, зокрема, всіх політично інакшедумаючих).

Прикінцеві зауваження

Аналіз відкритих листів Тараса Бульби-Боровця до проводу ОУН Бандери, у поєднанні з його біографією, з його листами до високого рангу гітлерівських сановників (документи в ДАРО), дозволяє на однозначний висновок, що він був людиною твердого характеру і великої цивільної відваги, що він діяв з позицій українського патріота й демократа. Ці риси характеру Т. Бульби-Боровця, у поєднанні з фактом, що він був учасником подій на Волині й одночасно свідком того, що діялося на цьому клаптику української землі впродовж 1943 року, дозволяють зробити такий висновок: те, про що Тарас Бульба-Боровець написав у листах до проводу ОУН Бандери, відповідає дійсності. Хоч він був політичним противником бандерівського руху, то в його закидах на адресу ОУН Бандери бачимо самі факти і логічні оцінки. Ці закиди й оцінки узгоджуються з тим, що про описувані події говорять тодішні жителі Волині – польське, чеське й, у великій мірі, українське населення.
ОУН Бандери не зуміла притягнути до себе добровольців з-посеред українських мас, через що, узурпуючи державну владу (тим самим допускаючись злочину) шляхом терору "мобілізувала" українське населення в ряди УПА, примушуючи його до скоювання злочинів.
Найвагомішим злочинним виконавцем політики і кістяком збройних формувань ОУН Бандери, була "Служба Бепеки", якої боївкарі, маючи іноді лише по 16 років, на наказ ОУН Бандери допускалися злочину масового винищування українського населення і вирізування польського населення, доказом чого є документи в українських архівах.
Т.зв. Українська Повстанська Армія, яка спершу називалася "Українська Визвольна Армія", згодом "УПА", постала ранньою весною 1943 року, вона не була добровольчим формування, отже, повторімо це, не мала вона ані повстанського, ані партизанського характеру. Кістятом УПА головним чином були члени й симпатики бандерівського руху, зокрема галичани, котрі до кінця 1942 року були на слубжі Німеччини в батальйонах "Нахтігаль" і "Роланд", переформованих у 201 батальйон шуцманшафтен, як теж політично підпорядкована ОУН Бандери українська допоміжна поліція.
Т.зв. "польсько-український конфлікт" не існував до весни 1943 року, "польський фронт" відкрила ОУН Бандери, виконуючи постанови І-го Конгресу ОУН з 1929 року.
Головне зусилля ОУН-УПА-СБ було скероване на варварське вирізування жінок і дітей з-посеред національних меншин, а сутички ОУН-УПА з німцями і радянською партизанкою мали на меті здобуття зброї.
З польського боку до кінця 1943 року не стверджувалося дій підпільних організацій проти бандерівців, ані з боку АК, ані АЛ.
Рух ОУН Бандери був рухом таталітарним, навіть за визначенням Т. Бульби-Боровця, це був рух фашистський.
Діяльність ОУН Бандери завдала величезної шкоди українському народові через те, що неукраїнська громадська думка помилково ототожнювала мету і методи її здійснювання формуваннями ОУН-УПА-СБ, з прагненнями українського народу.
Т.зв. "УПА" не можна розглядати окремо від ОУН Бандери, бандерівська УПА була збройним формуван- ням ОУН Бандери, вона була створена ОУН Бандери, в ній командні пости поєднувалися з постами в ОУН Бандери, наприклад командувач УПА Клим Савур (Дмитро Клячківський) був одночасно провідником ОУН, він від імені ОУН видавав розпорядження для цивільного населення. В бандерівській літературі у відношенні до обговорюваних тут дій вживається абревіатура "ОУН-УПА".

* * *

Щодо ОУН Бандери все, у світлі відкритих листів Тараса Бульби-Боровця до тієї ж ОУН Бандери, ясне. На їх підставі, на підставі інших доступних архівних документів, таких, як постанови ОУН з ділянки ідеології, стратегії, політики і тактики, на підставі звітів ОУН-УПА з їх акцій та інших документів, незаперечним є, що це був український, фашистсткого характеру, рух, який допустився скоєння злочину народовбивства.
Чи знали про це українські політики – перший
президет України, Леонід Макарович Кравчук, другий президент України, Леонід Данилович Кучма, третій президент України, Віктор Андрійович Ющенко, члени Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України?
Пригляньмося цій проблемі. Зробімо короткий підсумок діянь фомувань ОУН за час ІІ-ї світової війни:
Другу світову війну розпалила нацистська Німеччина. ОУН стала на її боці, дала у розпорядження Німеччини відділ під командуванням Романа Сушка в ході нападу на Польщу у вересні 1939 року. Отже – ОУН взяла участь на боці агресора в цій війні. ОУН взяла теж участь в агресії Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 року: ОУН Бандери сформувала батальони "Нахтігаль" і "Роланд", а ОУН Мельника "Буковинський курінь".
Політично підпорядкована ОУН Бандери українська допоміжна поліція спільно з німецькими каральними відділами допустилася злочину народовбивства, поголовно, пр-варварськи винищуючи українське населення Волині, наприклад у селі Кортеліси винищила 2.875 жителів, у тому 1.620 дітей, тобто тричі більше, ніж у всесвітньовідомих чеських Лідіцах.
ОУН Мельника впродовж цілої ІІ-ї світової війни співдіяла з Німеччиною, а ОУН Бандери з триваючою лише сім міцяців перервою (від квітня 1943 року, тоді, як колинші учасники 201 батальйону шуцманшафтен і політино підпорядкована ОУН Бандери українська допоміжна поліція сворили кістяк бандерівської УПА) - до грудня 1943 року, тобто до поновної співпраці ОУН Бандери в Вермахтом, ця співпраця продовжувалася до самої капітуляції Німеччини.
ОУН Мельника в рамках гітлерівського формування Waffen-SS, сформувала СС-дивізію "Галичина", якої поліційні батальйони допустилися скоєння воєнного злочину (на приклад поголовне винищення цивільного населення в селі Гутя Пєняцка).
Від січня 1944 року починаючи, ОУН Бандери поширила свою злочинну діяльність винищування полського населення і масовимх убивств українців на Галичину. За підрахунками автора, у 1943-1944 роках збройні формування ОУН Бандери, на території Волині і Галичини, звірськими методами вирізали, задушили, живцем спалали, застрілили щонайменше 120.000 польського беззахисного населення (Віктор Поліщук, "Докази злочинів ОУН-УПА", Торонто, 2000, сс. 486-488, польською мовою) і в 1941-1950 роках таким ж методами винищили щонайменше 80.000 українського населення (Віктор Поілук, "Український націоналізм у документах", Торонто, 2003, сс. 370-470).
Тимчасом:
- В Україні, після упадку СРСР, уряд України дозволив діяльність ОУН Бандери, яка виступає там як Конгрес Українських Націоналістів (КУН). Це так, коли б у післявоєнній Німеччині дозволено діяти НСДАП (Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei) під назвою Nationaldemokratische Deutsche Arbeiterpartei (НДДАП).
- Уряд України дозволив діяльність ОУН Мельника, реєструючи її як громадську організацію.
- У Верховні Раді України опилилися чільні діячі ОУН Бандери, дупутованою до Верховної Ради України з Блоку Віктора Ющенка стала провідник ОУН Бандери, Ярослава Стецько, третя за чергою "вождь" цього руху: першим був Степан Бандера, другим Ярослав Стецько (той, що пропонував перенести в Україну гітлерівські методи винищування євреїв). Зі списка того ж Блоку Віктора Ющенка депутатом Верховної Ради України стали Роман Зварич - нещодавний громадянин США, явний українськй фашист Василь Червоній - голова виборчого комітету Відктора Ющенка на Рівненську область та інші бандерівці.
- Президент України Леонід Кучма надав тій же Ярославі Стецько високе державне відзначення.
- Уряд України постановою дозволив поховати ту ж Ярославу Стецько на українському кладовищі-пантеоні "Байкове".
- У найближчому оточенні президента України Віктора Ющенка багато бандерівців, от хоч би той самий Роман Зварич.
Жодна влада порядянської України не засудила ОУН Бандери за злочин народовбивства – ні Президент України, ні Уряд України, ні Верховна Рада України.
Можна, отже, парафразувати відомий клич: "Вмер фашизм! Хай живе український фашизм!".
Після війни український фашизм прожив на Заході на хвилях "холодної війни", після упадку СРСР він відродився у Польщі й на Україні. На цьому українському фашизмові надалі тяжить звинувачення у злочинах народовбивства, цей злочин не підлягає праву давності.
Чи свідома цього факту колишня і теперішня влада України, тепер з Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко, на чолі? Якщо вони цього несвідомі, то тим гірше для них, тоді вони просто невігласи щодо знань з найновішої історії України, а якщо вони свідомі цих фактів і потурають продовжувачам ідей і звеличникам ОУН-УПА-СБ, тоді вони застосовують метод політичної проституції., хіба що вони ототожнюються з українським фашизмом, якого формою є український націоналізм репрезентований ОУН Бандери, ОУН Мельника й іншими трансормаціями та відламами цього руху.
Фашизм, це насильство ідеологіно-політичного руху, або утвореної ним держави, у відношенні до людей, кторі не погоджуються з його ідеологією, метою і політикою, або з причини їх расового чи національного походження.
Формування ОУН Бандери винищували польське населення з причини його національної приналежності (усунення неукраїнців з української етногафічної території), а українців часто за те, що вони радянську владу вважали меншим злом, аніж український націоналізм.
Автор цього опрацювання готовий станути перед канадським судом, щоб доказати правдивість його тверджень наколи б захисники українського нацоналізму звинуватили його у наклепі щодо називання ним ОУН організацією фашистського типу, а збройні формування ОУН Бандери, як такі, що допустилися скоєння злочину народовбивства.

Торонто, 27 січня 2005 р.

P.S.

Президент Віктор Ющенко, ініціюючи визнання ОУН-УПА, стає на шлях аморальності. Наколи б влада України – Верховна Рада України, чи Президент України у формі дектрету, визнала ОУН-УПА, як таку, що боролася за волю України, або українського народу – вона вчинить це всупереч елементарної – людської, християнської, історичної - справедливості. Це була б ганьба цій вдаді перед українським народом, перед культурним світом.

Торонто, 13 травня 2005 р.


Последний раз редактировалось Berton 01.10.16, 12:05, всего редактировалось 1 раз.
  Профиль  
  
    
#36  Сообщение 01.10.16, 12:02  
УкроТролль
Аватара пользователя

Регистрация: 18.03.2016
Сообщения: 5594
Откуда: Киев
Благодарил (а): 13 раз.
Поблагодарили: 30 раз.
Украина
Еще два обсера.
Вы Путина с Бандерой путаете.
И нацисты тут ни к чему.
5-0 вроде?

_________________
Der morgige Tag ist mein.

  Профиль  
  
    
#37  Сообщение 01.10.16, 12:03  
Участник

Регистрация: 18.08.2014
Сообщения: 1678
Благодарил (а): 7 раз.
Поблагодарили: 18 раз.
Plant писал(а):
вятичНН писал(а):
. Бандера герой для "Planta".
Обсер третий вате.
За утро неплохо.
Я никогда Бандеру героем не считал.
Саечка вам :rzach:
А проспект в Киеве в честь кого назвали?

  Профиль  
  
    
#38  Сообщение 01.10.16, 12:03  
Королева флуда
Аватара пользователя

Регистрация: 18.08.2014
Сообщения: 26133
Откуда: Харьков
Благодарил (а): 1027 раз.
Поблагодарили: 1132 раз.
Berton писал(а):
Без Гугла?
Не проблема!

Віктор Поліщук,
доктор гуманітарних наук, юрист і політолог

Політична підробка
портрета Степана Бандери

(Галина Гордасевич: "Степан Бандера: людина і міф", Львів, 2001)

До Галини Гордасевич політичні портрети Степана Бандери написали вже - Петро Мірчук ("Степан Бандера, символ революційної безкомпромісовості") і Петро Дужий ("Степан Бандера – символ нації). Перший з них - член ОУН з міжвоєнного періоду, бандерівський учасник подій у час гітлерівської окупації України, післявоєнний неначе історик на Заході; другий – активний член ОУН Бандери і т.зв. "Української повстанської армії". Вони, бандерівці за переконанням, з причини звинувачення ОУН Бандери у народовбивстві, були особисто заінтересовані у звеличанні "провідника", тобто "вождя" ОУН, Степана Бандери, пишучи його портрет привабливими красками. Натомість рецензована книжечка написана неначе з незангажованих позицій – майже семидесятилітньою письменницею, дочкою православного священика з Волині, випускницею Літературного інституту ім. М. Горького у Москві, отже неначе й українським інтелектуалом, людиною, яка б мала належати до еліти української нації. Чи була вона такою – подивімося на неї крізь призму фактів: разючої необ'єктивності, селективної підбірки матеріалів, промовчування невигідних для неї оцінок і подій - крізь апологетику Степана Бандери і тих формувань, які він ідеологічно і політично фірмував. Аналіз написаного Галиною Гордасевич в рецензованій книжечці дозволяє зарахувати її як ту, котра ідентифікується з бандерівським крилом Органіцації українських націоналістів і з наслідками діяльності її формувань, у тому й зі скоєним структурами ОУН-УП-СБ народовбивством.
Книжечку Галини Гордасевич (у тексті авторку називатиму "Г.Г.") слід розглядати, як виконання замовлення, метою якого є уведення в оману необізнанних з фактами українців Наддніпрянщини і молодого покоління сучасних жителів цілої України, котрі не зазнали лиха від бандерівців. Книжечка неначе про Степана Бандеру, але вона поширена тематикою ідеології і політики ОУН, як теж оцінкою формувань, котрі виступали під назвою бандерівців. Саме тому книжечка вимагає хоч би короткого обговорення. У дужках вказано на сторінки, яких стосуються зауваження.
Починає Г.Г. з того, що на Луганщині тих, хто публічно розмовляв українською мовою, обзивали бандерівцями (с. 7), але вона не пов'язує цього факту з причиною: адже коли б не було бандерівських злодіянь, то й не було б причини обзивати когось "бандерівцями", такого, у розумінні зневаги, слова не було б узагалі.
Неначе виправдовуючись, Г.Г. повідомляє, що писатиме біографію Степана Бандери, "де б він зображався, в першу чергу, як людина, а не прославлявся як вождь українського народу". Вже з цього видно, що, згідно до погляду Г.Г., Степан Бандера був "вождем українського народу" (с. 8), отже її позиція стає ясною: вона не біограф, а звеличальниця Степана Бандери, бандерівщини взагалі.
Правду каже Г.Г., що вона зібрала публікації про Степана Бандеру, така література в час писання книжечки була доступна на Україні, в тому й заокеанських авторів, при чому, як вона заявляє, між ними були публікації авторів, котрі не симпатизували бандерівцям. Слід, отже, думати, що у розпорядженні Г.Г. були теж праці авторства вище названого рецензента книжечки, про яку мовиться, зокрема його "Гірка правда: злочинність ОУН-УПА" й "Ідеологія українського націоналізму". Проте на них, як теж на інші праці цього автора, Г.Г. не посилається, а з деяких інших авторів бере лише потрібне їй для підтвердження тези щодо величності "вождя українського народу" Степана Бандери. В рецензії не буде посилань на джерела, їх читач знайде у па'ятитомній серії автора рецензії п.з. "Український націоналізм як різновид фашизму", т. І. "Джерела злочинів ОУН-УПА", т. ІІ. "Докази злочинів ОУН і УПА", тт. ІІІ-V. "Український націоналізм у документах".
На с. 10, Г.Г. покликається на автора книжки "Коли ми вмирали, вам дзвони не грали", Миколу Руцького, у контексті "героя, вояка УПА". З цим пов'язана справа доданого у книжечці тексту "Присяги вояка Української Повстанчої Армії" (сс. 96,101, 115, 117, 119, 128, 139). Ця "армія" презентована Г.Г. як "народновизвольна", тоді, коли насправді вона такою ніколи не була: всі, у цілому світі, народновизвольні рухи складаються з добровольців, натомість в УПА вже у травні 1943 р. було не менше 50% терором до неї залучених волинських селян, а на кінець того року насильно, незаконнно "змобілізованих" в УПА було не менше 90%. Це означає, що ОУН-УПА не мала підтримки з боку українського населення Волині, її командний склад був родом з бандерівських діячів з Галичини: з рядів Української допоміжної поліції, яка на наказ ОУН Бандери у травні-квітні 1943 р. перейшла "до лісу" в розпорядження ОУН Бандери, і з колишніх вояків батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд". Решта ж, це були українці примушені скоювати злочини. Про тих коло 90% "змобілізованих" до УПА ніхто не згадує, а цей факт вирішує юридичну і політичну оцінку того формування. Згадки Г.Г. про узбецькі й інші азійські відділи в УПА не повинно б навіть бути, адже вона достеменно знає – чому деякі узбеки чи азербайджані опинилися серед бандеріців і, що головніше – що з ними усіми бандерівці, їхня "Служба безпеки", зробили, коли зі сходу під кінець 1943 року наближалася Червона Армія – їх усіх перестріляли. Г.Г. не згадує й про те, що в командуванні ОУН-УПА в першій половині 1944 року стався розкол, унаслідку якого сторони поборювали себе взаємно, з убивствами вклчно. Г.Г. мусіла знати – що про ОУН Бандери і створену нею УПА писав 1943 року Тарас Бульба-Боровець, активний учасник подій того часу на Волині, а писав він на адресу ОУН Бандери таке:
Пішли в рух сокири і віхоть. Вирубується і вивішується цілі родини ... "сокирники" вирубують і вивішують ганебно безборонних жінок і дітей ... Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин ... При ваших методах вистрілювання українців з Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців ти бичуванні українського активу, як це було в Житомирщині, душення путом своїх найкращих людей – ви не змобілізуєте армії ... За що ви боретесь? За Україну, чи за вашу ОУН? За Українську Державу, чи за диктатуру в тій державі? За український народ, чи тільки за свою партію? ... Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів не називав інакше, як "путярами" і "сокирниками"? ... Що спільного мають з визволенням України бандерівські спроби тепер підпорядкувати українські народні маси своїй партійній диктатурі та фашистсьткій ідеології, яка є гидка українському народові ... А скільки жертв терору, запутування або ганебне замучування отих голів сільських рад, бульбівців, мельниківців, радикалів, старих петлюрівців, бувших комсомольців, безпартиійних свідомих і чесних українців, які згинули тільки тому, що були інших переконань, осуджували злочинну бандерівську роботу ... Кров поляглих і ранених з вашої руки революціонерів та сльози вже сьогоді гнобленого вашою "владою" населення впадуть вічною ганьбою на ОУН Бандери .
..

Таку ось ОУН-УПА Г.Г. звеличає. Про згадані вище факти вона знала, в час "діяльності" ОУН-УПА їй було 8-9 років, жила вона у Кременці. Про злочини ОУН-УПА і "Служби безпеки ОУН" існує величезна література, опубліковано документи, автор цієї рецензії оприлюднив 540 архівних документів. Чим, як не цілковитою солідарністю зі злочинною ОУН-УПА, пояснити її відношення до цього формування? Що вона скаже на неоспоримий факт щодо того, що від рук ОУН-УПА в 1934-1944 роках мученицькою сметрю згинуло щонайменше 120 тисяч польського беззахисного населення, від немовляти до понадстолітніх старців. Бо ОУН Бандери "почала будову держави від вирізування національних меншин", як каже Тарас Бульба-Боровець. Чи цей факт не зворушує дочку православного священика, котрій більш до серця грекокатолицим? Вона до цього факту не відноситься, так якби його не було. Про українські жертви ОУН Бандери буде сказано трохи далі.
Г.Г. не погоджується з твердженням Павла Судоплатова щодо того, що жінки-тілоохоронниці Романа Шухевича, були його коханками. В інтерв'ю колишнього "потітвиховника" в УПА, Олександра Степанюка, яке він дав авторові цієї рецензії в Торонто, є згадка про те, що більшість командирів і провідників ОУН-УПА мали свої "польові" жінки-полюбовниці, цей факт був відомий, було багато випадків, коли щогарніших сільських дівчат силою забирали до УПА і там вони ставали полюбовницями командирів, як ото Юрія Стельмащука-"Рудого", про що є згадки в літаратурі, то чому ж Шухевич мав би відмовлятися від такої спокуси?
Г.Г. не хоче, щоб бандерівський (мельниківський також) рух називати фашистським (сс. 18, 19), вона посилається на оцінку чільного діяча ОУН, Євгена Онацького, за яким фашизм притананний лише державі, а раз української держави не було, то й не було українського фашизму. Далебі примітивне пояснення професора Онацького. У згаданих працях автора рецензії є опублікованний документ у вигляді протоколу з 1937 року авторства Володимира Мартинця з засідання фашистського інтернаціоналу, членом якого була ОУН. То як же ОУН, не будучи фашистським рухом, могла бути членом "Закордонних націонал-соціалістів" під проводом гітлерівської НСДАП (NSDAP)? Подивімося, чи не переконливою для Г.Г. було б таке визначення фашизму: "Фашизм – це насилля ідеологічно-політичного руху або утвореної ним держави у відношенні до людей: чужинців з приводу їх расового походження або національної приналежності; у відношенні до співвітчизників – з приводу спротиву такому рухові або утвореній ним державі. Стратегічною метою фашизму є необмежена експансія (імперіалізм) і панування над своїм і підбитими народами". Про фашистський характер ідеологічно-політичного руху вирішують його ідеологічні засади і політичні програми, як теж, і передусім, його злочинна, скерована на насилля проти людей, діяльність, а не факт утворення чи неутворення таким рухом держави.
Г.Г. повинна б знати, що формування ОУН Бандери поляків вирізували ("вирізували" – це з донесень радянської партизанки) "за національну приналежність", а українців за те, що не підпорядковувалися ОУН Бандери. Це і є класичний фашизм. Крім цього: Г.Г., яка знає, між іншими, теж італійську мову, повинна б знати, що за таким виданням, як "Encyclopaedia Britannica", нацизм – це німецький різновид фашизму, так як ОУН – український різновид фашизму. Примітивне тлумачення Г.Г. поняття "націоналізм" не заслуговує на те, щоб з ним сперечатися, вистачить сказати, шо націоналізмів є щонайменше стільки, скільки соціалізмів, треба лише користуватися наукою, а не низькомарковою пропагандою.
Свій примітивізм (або політичну рафінованість) щодо головного в українському націоналізмі, який є українським різновидом фашизму, Г.Г. презентує (сс. 20, 21), вказуючи, що Дмитро Донцов "мав деякий вплив на ідеологію українського націоналізму". Це означає, що Г.Г. не знає що таке "ідеологія", або вона прикидається невігласом. Хто тільки у цілому світі серйозно займається українським націоналізмом, той знає, що єдиним ідеологом українського націоналізму був саме Дмитро Донцов. Його доктрину 1929 року прийняв на ідеологічне озброєння українського націоналістичного руху установчий з'їзд ОУН, про що можна довідатися з праці Петра Мірчука у співавторстві зі Степаном Ленкавським "Нарис історії ОУН", при чому С. Ленкавський був учасником згаданого з'їзду і членом його ідеологічної комісії. Інших, крім Д. Донцова, ідеологів українського націоналізму, не існує, є тільки теоретики цієї ідеології, але не ідеологи. Нісенітницею є твердження Г.Г., що до ідеологів українського націоналізму слід зараховувати Степана Охримовича, Зенона Коссака, Осипа Мащака, Степана Бандеру, Олексу Гасина й іниших. Мельниківці ж до ідеологів українського націоналізму зараховують Володимира Мартинця, котрий написав книжку "Ідеологія організованого й тзв. волевого націоналізму", якою доказав, що він не розуміє поняттся "ідеологія", він не відрізняє ідеології від тактики, політики і стратегії українського націоналізму.
Наріжним каменем ідеології українського інтегрального (фашисьскього типу) націоналізму було визначення Дмитром Донцовим нації, як виду в природі. Доктрина Д. Донцова побудована на теоррії соціального дарвінізму. Ця теорія була нелюдяна, анитигуманітарна, протихристиянська. Власне її, без усякого сумніву, вивчав Степан Бандера, через неї він вправлявся у бездушності, душачи котів (садизм) (с. 43), вправляючись у безжалосності навіть до самого себе (масохізм), коли заганяв собі голки під нігті (с. 44). Це й була підготовка до фізичного винищування "ворогів української нації" – чужинців, що проживають на території України, і українців, котрі не підпорядковуються націоналістам. Про засвоєну ОУН ідеологію українського націоналізму у вигляді доктрини Д. Донцова галицький (не комуністичний) діяч, Михайло Добрянський написав: Донцов "мав вирішальний вплив на формування української націоналіститчної думки того часу, але той вплив був глибого негативний. Не можна собі уявити гіршого данайського дару для молодого ідейного руху ... для українського націоналізму, як подарована йому книжка Націоналізм ... Донцовщина лягла тяжкою зморою на молоду генерацію Західної України ... Ставлення Донцова до релігії, до світа абсолютних цінностей є щонайменше негативне, щоб не сказати вороже ... Донцов поставив тезу про аморальність націоналізму, як один з головних стовпів націоналістичної ідеології ... Донцову припала та сумна честь, що він санкціонував аморальність у методах політичної боротьби ... Донцов був тим, хто вагою свойого впливу переважив відношення сил і перерішив вислід боротьби за визволення бестії в українській людині". А Г.Г. каже, що Донцов мав тільки "деякий вплив на ідеологію українського націоналізму". Це що – ігноранція, чи свідоме фальшування фактів? Г.Г. збирала інформації про Бандеру й український націоналізм, але невже вона не натрапила на оцінку ідеології ОУН авторства грекокатолицького священика, доктора богословія, в'язня у Польщі за діяльність в ОУН, о. Юрія Федоріва, котрий написав у виданій в Торонто книжечці п.з. "Вронки", таке: "Ідеологія українського націоналізму ... тут вимагалося заперечення всього, і батька і матері, Бога і совісти, закону й етики, любови ближнього й особистих почувань". Оце і є реальна характеристика ідеології українського націоналізму, на базі якої діяв Степан Бандера. У її контексті Степан Ленкавський і написав, а ОУН прийняла як свої, "заповіді" - "Декалог українського націоналіста", у пункті 7. якого написано: "Не завагаєшся виконати найнебезпечнійший злочин, якщо цього вимагатиме добро справи". П. Мірчук зі С. Ленкавським пояснюють, що під "злочином" ОУН розуміла вбивство. А Бог християн каже: "Не убий!" Чи Г.Г., дочка священика, не знає цього Божого заповіту? Вона його знала, як і була свідомою того, що у своїй книжечці публікує пофальшований "Декалог українського націоналіста".
Яким чином Г.Г. може писати, що "ідеологія українського націоналізму на чільне місце ставила християнську релігію" (с. 114)? Це що – насмішка над тими знає цю ідеологію, хто потерпів від бадерівських (християнських?) рук? А їх, потерпілих, було багато, згадані польскі жертви – 120.000; українські жертви – 80.000, про які сказано буде далі. До кого ж Г.Г. зараховує себе – до християн, чи до українських націоналістів? Бо дійснний християнин бандерівцем бути не може, український націоналізм і християнство – несумісні, протилежні поняття, протилежні ідеології.
Г.Г. з метою звеличання Степана Бандери принизливим прийомом тлумачить прізвище "Бандера", як польське "прапор" (с. 49), бо для неї і для бандерівської ОУН Бандера був прапором, під яким методично, планово, організовано вирізували цивільне населення. "Бандера" – слово іспанське, воно аж ніяк не могло становити про етимологію прізвища предків Степана Бандери, етимологічно це, постале в українському середовищі, прізвище, без сумніву походить від засвоєного українською мовою, німецького слова Вanditen, банда.
Г.Г. прискіпливо вказує на деякі неточності радянських істориків і публіцистів, хоч сама вона не без гріха щодо цього. Як приклад слід вказати, що вона помиляється, говорячи про "двохсотлітнє небуття польської держави" (с. 62), хоч воно тривало 123, а не 200 років. Вказувати на чужі гріхи, треба самій бути безгрішньою.
Політичним прийомом слід визнати даний Г.Г. опис відбування українськими націоналістами кари у польських в'язницях (сс. 84, 85). Умови перебування у них дійсно нагадували відпочинок, про що можна дізнатися зі згаданої вже книжечки о. Юрія Федоріва: там, у Вронках (де покарання відбував теж Степан Бандера) політичних в'язнів не примушували до роботи, вони мали доступ до книжох, до преси, декорті з них працювали у в'язничій бібліотеці. Тимчасом Г.Г. вказує на умови, які панували в таборі в Березі Картузькій (в якому українські націоналісти становили не більше 4%), хоч повиина вона була знати, що між в'язницею і концтабором (в якому все-таки ніхто не був замучений) – велика різниця.
Очевидну неправду Г.Г. пише про Український центральний комітет у Генеральному Губернаторстві (УЦК - Краків) з Володимиром Кубійовичем на чолі, вона ж без сумніву читала що писав про нього сам В. Кубійович, а писав він, між іншим, про те, що УЦК був фінансований з каси абверу і що всі важливіші справи вирішувалися ним, Романом Сушком (ОУН Мельника) і Теодором Оберлендером.
Іншим прикладом політичної роботи Г.Г. є її фальшива інформація про батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" (сс. 94, 95), які, неначе, були розформовані німцями, а їхній о особовий склад роз'їхався додому, хоч фактично названі батальйони були переформовані німцями, за згодою ОУН Бандери, у 201 батальйон Schutzmannschaften, котрий до кінця 1942 року нещадно поборював радянську партизанку на білорусько-українському пограниччі, пацифікував білоруські й українські села, чим відзначився у генерала фон дем Бах-Зелевського.
Г.Г. згадує про "найближчого сподвижника Бандери, Ярослава Стецька", котрий від імені С. Бандери у Львові очолив 30 червня 1941 р. "український уряд" (сс. 98, 99), але вона не відважилася проінформувати читачів про те, що той же Ярослав Стецько, у тому ж році, у своїй автобіографії, написав, що він є прихильником перенесення на Україну гітлерівських методів винищування євреїв.
Неправдивою є також інформація Г.Г. про ув'язненення С. Бандери у концтаборі Саксенгаузен (с. 99), неначе вона не читала книжки Євгена Стахіва, на яку в іншому місці покликається, а той же Є. Стахів пише, що після перевезення у липні 1941 р. Бандери і Стецька до Берліна, вони там жили в особняку, свобідно рухалися по цілому місту, а коли вже опісля перевезли їх до Саксенгаузена, то не бо суто табору, а до неначе в'язниці на території того табору, де були поміщені політчні діячі, на порозуміння з якими німці мали надію.
Детально проаналізувати невеличку книжечку Г.Г. вимагало б досить великого опрацювання, настільки в ній перекручень, фальшу, наміреного промовчування, а то й нісенітниць, тож зупинімося на ще одній тільки проблемі – на промовчуваному в українській націоналістичній літературі існуванні і скоювані злочинів т.зв. "Службою безпеки" ОУН Бандери, про яку Г.Г. тільки згадує (с. 127). Г.Г. без сумніву знає факти про цю терористичну структуру ОУН Бандери, вона мусіла читати спогади Данила Шумука, політвиховника в УПА, котрий у своїй книжці "За східним обрієм", між іншим, про цю "Службу безпеки" написав: "Це був спеціальний курс для районних референтів СБ, п'ять невідомих нам інструкторів вели з ними заняття ... цілий місяць я ходив навчати їх політики і геополітики ... Це були неначе навмисне добрані найтупіші типи".
Невже Г.Г. не знає про відомі з архівних документів факти, з яких видно, що "Служба безпеки" на наказ ОУН Бандери 1943-1944 роках масово винищувала тих з-посеред колишніх солдатів і офіцерів Червоної Армії, котрі 1941 року попали в полон і зуміли з нього утекти, після чого переховувалися в українських селян на Волині. Їх, навіть 16-річні "есбісти", виловлювали і розстрілювали або душили путами, а їхні трупи вкидали у клолодязі. Члени цієї "Служби безпеки" під час масово винищування польського населення, після того, як його (жінок і дітей) члени УПА загнали у поле, клали по-десятеро ниць на землю і на очах очікуючих своєї смерті, пострілом у потилицю вбивали, а чоловіків-поляків по одному вводили у клуні і там їх вбивали ударами сокирою в голову. Крім цього, з 1941 по 1950 рік "есбісти" винищили щонайменше 80.000 українського цивільного населення - колишніх і виконуючих роботу голів сільських рад, вчителів, агрономів, фельдшерів, а то й звичайних українських селян і селянок – одних за те, що в когось син бул міліціонером, інших за те, що не дали "есбістам", що переховувалися в бункерах-схронах, продуктів чи одягу. Так виглядала "боротьба" ОУН-СБ з радянською владою, вона не виходила за межі сільрад, вона не сягала хоч би районів - по селах убивали людей – вішали, душили путами, іноді тільки стріляли, а до визволення на наказ ОУН Бандери публічно застосовували тортури у відношенні до підозрілих, яких без основ називали "сексотами".
Г.Г. у книжечці наводить неначе Довженкову інформацію про те, як раядянські партизани допитували спійманого бандерівця (с. 128): підвісили його над вогнищем, до колін спалили ноги, а той так і не видав нікого. Що ж, досліджуючи багато тисяч архівних документів, також хроніки ОУН-УПА-СБ, автор цієї рецензії не натрапив на подібну інформацію, але зате натрапив на таку, з якої виникає протилежне: то "Служба безпеки" ОУН Бандери допитувала колишнього упівця, котрого арештували радянські органи і випустили за неіснуванням доказів злочинства. Його власне допитувала бандерівська "СБ": підвісивши над вогнищем, спалили йому ноги до колін, а той не підтвердив підозри у зраді. Ця інформація – з документу "есбістів", а не з розповіді, хоч би й Довженкаю. Треба ще згадати, що "Служба безпеки" ОУН Бандери не припинила своєї злочинної діяльності після війни, вона робила свою чорну роботу щонайменше до 1950 року на території Польщі, на Заході – ліквідували противників Степана Бандери. Такою ото була терористична структура ОУН Бандери, тимчасом Г.Г. має жаль до радянських авторів, котрі про Миколу Лебедя пишуть, що він був "творцем лихозвісної Служби Безпеки ОУН". Якщо не "лихозвісною", то якою, за Г.Г., була "СБ"?
Г.Г. у своїй книжечці вмістила 20 (двадцять!) портретів Степана Бандери. Вона в нього закохана, і не тільки в нього, але й у те, в що Степан Бадера вірив, чим керував.
На закінчення свого панегірику у честь Степана Бандери Г.Г. каже, що Степан Бандера – герой України. Коли б Україна мала таких "героїв", якщо б таких, як Бандера, частка українського народу визнавала героями, то це означало б, що народ України ще й досі не склався як нація. Частка українського народу, яка визнає Степана Бандеру і бандерівщину - хвора. Бо і сам фашизм, його український різновид у вигляді українського націоналістичного ругу, був недугою. Недугою людства був теж нацизм. Сам Степан Бандера теж був людиною невиліковно хворою, людиною, як і Гітлер, Бандері ні своя смерть, ні смерть сотень тисяч його співвітчизників, мученицька смерть немовлят, жінок, чоловіків, понадстолітніх старців – була може й розкіш'ю. В науці, коли йдеться про окремих людей, цей симптом зветься масохізмом і садизмом. Чи Г.Г. згідна з тим, що масохіста і садиста можна назвати героєм? Якщо за П. Мірчуком можна погодитися, що Степан Бандера був "символом безкопромісовості", бо масохісти і садисти компромісовості не знають, то Степан Бандера, як "символ української нації", за Петром Дужим, є образою для українського, аж ніяк, ні за якими познаками, не злочинного народу.
Галина Гордасевич з політичних міркувань допустилася неморального вчинку у вигляді невдалої підробки портрета Степана Бандери. Цього не можна було сподіватися від дочки православного священеника (вона виразно симпатизує грекокатолицизмові, та це інша тема), цього не можна було сподіватися по, неначе, українській письменниці. Вона, якщо письменниця, то письменниця бандерівська, а не українська. Поняття бандерівщини і українства – не тотожні.
І в додатку ще ось таке: Г.Г. пише, що весь світ знає "другу світову війну", а "лише радянські учні вивчали Велику Вітчизняну Війну". Вона, за бандерівською пропагандою, противиться назві "Вітчизняна Війна". Що ж, для неї, мабуть, як і для бандерівців (мельниківців теж), котрі взяли участь у розв'язанні цієї війни на боці агресора – гітлерівської Німеччини, ця війна мала на меті "визволення" України "з-під совітів". Значить вона – ігнорант у ділянці історії і політики, вона невіглас у тому, що зрозуміле навіть людині з неповною початковою освітою: Гітлер розпочав війну не проти рядянського державного устрою, а проти країн, які входили до складу СРСР - з метою заграбастання "життєвого простору" для німецької раси, з метою перетворити українців й інших жителів СРСР у рабів. Така очевидна мета Гітлера мусіла зустрітися зі спротивом чесних українців, білорусів, росіян та інших. Це і була "Вітчизняна Війна", завданням якої було не допустити до перетворення "Вітчизни"-України в німецьку колонію. Але що ж, як видно, Г.Г. симпатизує гітлерівцям, з котрими бандерівці (мельниківці теж) розпочали війну і разом з ними її закінчили, рука в руку. Бо гітлерівці і бандерівці одним миром мазані, оба ці ідеологічно-політичні рухи були рухами фашистськими, різниця тільки та, що німецький фашизм німецька влада, німецькі християнські церкви і німецький народ засудили за його народовбивство, натомість влада України, після розпаду СРСР, допустила до своїх владних структур бандерівців, а Президент України після "помаранчевої революції" настановив чільного бандерівського діяча, Романа Зварича, міністром юстиції України, ярого бандерівця Василя Червонія настановив губернатором Рівненської області. Не засудила теж украінського нацоналізму Православна церква Київського патріархату.
Фашизм в Німеччині не існує, а на Україні відроджується, між іншим, через такі пропагандивні книжечки, як оця рецензована.
Авторові цієї рецензії, православному українцеві, соромно за таких, як Галина Гордасевич, за таких, як теперішній президент України, Віктор Ющенко. Відродження фашизму на Україні не гарантує Українській Державі чесне входження у цивілізований, культурний світ.

Торонто, червень 2005 р.

Не читала, но полностью согласна с предыдущим оратором

_________________
На майдане свободы нет!

  Профиль  
  
    
#39  Сообщение 01.10.16, 12:05  
Королева флуда
Аватара пользователя

Регистрация: 18.08.2014
Сообщения: 26133
Откуда: Харьков
Благодарил (а): 1027 раз.
Поблагодарили: 1132 раз.
Цитата:
Віктор Поліщук,
доктор гуманітарних наук, юрист і політолог

Політична підробка
портрета Степана Бандери

(Галина Гордасевич: "Степан Бандера: людина і міф", Львів, 2001)

До Галини Гордасевич політичні портрети Степана Бандери написали вже - Петро Мірчук ("Степан Бандера, символ революційної безкомпромісовості") і Петро Дужий ("Степан Бандера – символ нації). Перший з них - член ОУН з міжвоєнного періоду, бандерівський учасник подій у час гітлерівської окупації України, післявоєнний неначе історик на Заході; другий – активний член ОУН Бандери і т.зв. "Української повстанської армії". Вони, бандерівці за переконанням, з причини звинувачення ОУН Бандери у народовбивстві, були особисто заінтересовані у звеличанні "провідника", тобто "вождя" ОУН, Степана Бандери, пишучи його портрет привабливими красками. Натомість рецензована книжечка написана неначе з незангажованих позицій – майже семидесятилітньою письменницею, дочкою православного священика з Волині, випускницею Літературного інституту ім. М. Горького у Москві, отже неначе й українським інтелектуалом, людиною, яка б мала належати до еліти української нації. Чи була вона такою – подивімося на неї крізь призму фактів: разючої необ'єктивності, селективної підбірки матеріалів, промовчування невигідних для неї оцінок і подій - крізь апологетику Степана Бандери і тих формувань, які він ідеологічно і політично фірмував. Аналіз написаного Галиною Гордасевич в рецензованій книжечці дозволяє зарахувати її як ту, котра ідентифікується з бандерівським крилом Органіцації українських націоналістів і з наслідками діяльності її формувань, у тому й зі скоєним структурами ОУН-УП-СБ народовбивством.
Книжечку Галини Гордасевич (у тексті авторку називатиму "Г.Г.") слід розглядати, як виконання замовлення, метою якого є уведення в оману необізнанних з фактами українців Наддніпрянщини і молодого покоління сучасних жителів цілої України, котрі не зазнали лиха від бандерівців. Книжечка неначе про Степана Бандеру, але вона поширена тематикою ідеології і політики ОУН, як теж оцінкою формувань, котрі виступали під назвою бандерівців. Саме тому книжечка вимагає хоч би короткого обговорення. У дужках вказано на сторінки, яких стосуються зауваження.
Починає Г.Г. з того, що на Луганщині тих, хто публічно розмовляв українською мовою, обзивали бандерівцями (с. 7), але вона не пов'язує цього факту з причиною: адже коли б не було бандерівських злодіянь, то й не було б причини обзивати когось "бандерівцями", такого, у розумінні зневаги, слова не було б узагалі.
Неначе виправдовуючись, Г.Г. повідомляє, що писатиме біографію Степана Бандери, "де б він зображався, в першу чергу, як людина, а не прославлявся як вождь українського народу". Вже з цього видно, що, згідно до погляду Г.Г., Степан Бандера був "вождем українського народу" (с. 8), отже її позиція стає ясною: вона не біограф, а звеличальниця Степана Бандери, бандерівщини взагалі.
Правду каже Г.Г., що вона зібрала публікації про Степана Бандеру, така література в час писання книжечки була доступна на Україні, в тому й заокеанських авторів, при чому, як вона заявляє, між ними були публікації авторів, котрі не симпатизували бандерівцям. Слід, отже, думати, що у розпорядженні Г.Г. були теж праці авторства вище названого рецензента книжечки, про яку мовиться, зокрема його "Гірка правда: злочинність ОУН-УПА" й "Ідеологія українського націоналізму". Проте на них, як теж на інші праці цього автора, Г.Г. не посилається, а з деяких інших авторів бере лише потрібне їй для підтвердження тези щодо величності "вождя українського народу" Степана Бандери. В рецензії не буде посилань на джерела, їх читач знайде у па'ятитомній серії автора рецензії п.з. "Український націоналізм як різновид фашизму", т. І. "Джерела злочинів ОУН-УПА", т. ІІ. "Докази злочинів ОУН і УПА", тт. ІІІ-V. "Український націоналізм у документах".
На с. 10, Г.Г. покликається на автора книжки "Коли ми вмирали, вам дзвони не грали", Миколу Руцького, у контексті "героя, вояка УПА". З цим пов'язана справа доданого у книжечці тексту "Присяги вояка Української Повстанчої Армії" (сс. 96,101, 115, 117, 119, 128, 139). Ця "армія" презентована Г.Г. як "народновизвольна", тоді, коли насправді вона такою ніколи не була: всі, у цілому світі, народновизвольні рухи складаються з добровольців, натомість в УПА вже у травні 1943 р. було не менше 50% терором до неї залучених волинських селян, а на кінець того року насильно, незаконнно "змобілізованих" в УПА було не менше 90%. Це означає, що ОУН-УПА не мала підтримки з боку українського населення Волині, її командний склад був родом з бандерівських діячів з Галичини: з рядів Української допоміжної поліції, яка на наказ ОУН Бандери у травні-квітні 1943 р. перейшла "до лісу" в розпорядження ОУН Бандери, і з колишніх вояків батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд". Решта ж, це були українці примушені скоювати злочини. Про тих коло 90% "змобілізованих" до УПА ніхто не згадує, а цей факт вирішує юридичну і політичну оцінку того формування. Згадки Г.Г. про узбецькі й інші азійські відділи в УПА не повинно б навіть бути, адже вона достеменно знає – чому деякі узбеки чи азербайджані опинилися серед бандеріців і, що головніше – що з ними усіми бандерівці, їхня "Служба безпеки", зробили, коли зі сходу під кінець 1943 року наближалася Червона Армія – їх усіх перестріляли. Г.Г. не згадує й про те, що в командуванні ОУН-УПА в першій половині 1944 року стався розкол, унаслідку якого сторони поборювали себе взаємно, з убивствами вклчно. Г.Г. мусіла знати – що про ОУН Бандери і створену нею УПА писав 1943 року Тарас Бульба-Боровець, активний учасник подій того часу на Волині, а писав він на адресу ОУН Бандери таке:
Пішли в рух сокири і віхоть. Вирубується і вивішується цілі родини ... "сокирники" вирубують і вивішують ганебно безборонних жінок і дітей ... Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин ... При ваших методах вистрілювання українців з Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців ти бичуванні українського активу, як це було в Житомирщині, душення путом своїх найкращих людей – ви не змобілізуєте армії ... За що ви боретесь? За Україну, чи за вашу ОУН? За Українську Державу, чи за диктатуру в тій державі? За український народ, чи тільки за свою партію? ... Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів не називав інакше, як "путярами" і "сокирниками"? ... Що спільного мають з визволенням України бандерівські спроби тепер підпорядкувати українські народні маси своїй партійній диктатурі та фашистсьткій ідеології, яка є гидка українському народові ... А скільки жертв терору, запутування або ганебне замучування отих голів сільських рад, бульбівців, мельниківців, радикалів, старих петлюрівців, бувших комсомольців, безпартиійних свідомих і чесних українців, які згинули тільки тому, що були інших переконань, осуджували злочинну бандерівську роботу ... Кров поляглих і ранених з вашої руки революціонерів та сльози вже сьогоді гнобленого вашою "владою" населення впадуть вічною ганьбою на ОУН Бандери .
..

Таку ось ОУН-УПА Г.Г. звеличає. Про згадані вище факти вона знала, в час "діяльності" ОУН-УПА їй було 8-9 років, жила вона у Кременці. Про злочини ОУН-УПА і "Служби безпеки ОУН" існує величезна література, опубліковано документи, автор цієї рецензії оприлюднив 540 архівних документів. Чим, як не цілковитою солідарністю зі злочинною ОУН-УПА, пояснити її відношення до цього формування? Що вона скаже на неоспоримий факт щодо того, що від рук ОУН-УПА в 1934-1944 роках мученицькою сметрю згинуло щонайменше 120 тисяч польського беззахисного населення, від немовляти до понадстолітніх старців. Бо ОУН Бандери "почала будову держави від вирізування національних меншин", як каже Тарас Бульба-Боровець. Чи цей факт не зворушує дочку православного священика, котрій більш до серця грекокатолицим? Вона до цього факту не відноситься, так якби його не було. Про українські жертви ОУН Бандери буде сказано трохи далі.
Г.Г. не погоджується з твердженням Павла Судоплатова щодо того, що жінки-тілоохоронниці Романа Шухевича, були його коханками. В інтерв'ю колишнього "потітвиховника" в УПА, Олександра Степанюка, яке він дав авторові цієї рецензії в Торонто, є згадка про те, що більшість командирів і провідників ОУН-УПА мали свої "польові" жінки-полюбовниці, цей факт був відомий, було багато випадків, коли щогарніших сільських дівчат силою забирали до УПА і там вони ставали полюбовницями командирів, як ото Юрія Стельмащука-"Рудого", про що є згадки в літаратурі, то чому ж Шухевич мав би відмовлятися від такої спокуси?
Г.Г. не хоче, щоб бандерівський (мельниківський також) рух називати фашистським (сс. 18, 19), вона посилається на оцінку чільного діяча ОУН, Євгена Онацького, за яким фашизм притананний лише державі, а раз української держави не було, то й не було українського фашизму. Далебі примітивне пояснення професора Онацького. У згаданих працях автора рецензії є опублікованний документ у вигляді протоколу з 1937 року авторства Володимира Мартинця з засідання фашистського інтернаціоналу, членом якого була ОУН. То як же ОУН, не будучи фашистським рухом, могла бути членом "Закордонних націонал-соціалістів" під проводом гітлерівської НСДАП (NSDAP)? Подивімося, чи не переконливою для Г.Г. було б таке визначення фашизму: "Фашизм – це насилля ідеологічно-політичного руху або утвореної ним держави у відношенні до людей: чужинців з приводу їх расового походження або національної приналежності; у відношенні до співвітчизників – з приводу спротиву такому рухові або утвореній ним державі. Стратегічною метою фашизму є необмежена експансія (імперіалізм) і панування над своїм і підбитими народами". Про фашистський характер ідеологічно-політичного руху вирішують його ідеологічні засади і політичні програми, як теж, і передусім, його злочинна, скерована на насилля проти людей, діяльність, а не факт утворення чи неутворення таким рухом держави.
Г.Г. повинна б знати, що формування ОУН Бандери поляків вирізували ("вирізували" – це з донесень радянської партизанки) "за національну приналежність", а українців за те, що не підпорядковувалися ОУН Бандери. Це і є класичний фашизм. Крім цього: Г.Г., яка знає, між іншими, теж італійську мову, повинна б знати, що за таким виданням, як "Encyclopaedia Britannica", нацизм – це німецький різновид фашизму, так як ОУН – український різновид фашизму. Примітивне тлумачення Г.Г. поняття "націоналізм" не заслуговує на те, щоб з ним сперечатися, вистачить сказати, шо націоналізмів є щонайменше стільки, скільки соціалізмів, треба лише користуватися наукою, а не низькомарковою пропагандою.
Свій примітивізм (або політичну рафінованість) щодо головного в українському націоналізмі, який є українським різновидом фашизму, Г.Г. презентує (сс. 20, 21), вказуючи, що Дмитро Донцов "мав деякий вплив на ідеологію українського націоналізму". Це означає, що Г.Г. не знає що таке "ідеологія", або вона прикидається невігласом. Хто тільки у цілому світі серйозно займається українським націоналізмом, той знає, що єдиним ідеологом українського націоналізму був саме Дмитро Донцов. Його доктрину 1929 року прийняв на ідеологічне озброєння українського націоналістичного руху установчий з'їзд ОУН, про що можна довідатися з праці Петра Мірчука у співавторстві зі Степаном Ленкавським "Нарис історії ОУН", при чому С. Ленкавський був учасником згаданого з'їзду і членом його ідеологічної комісії. Інших, крім Д. Донцова, ідеологів українського націоналізму, не існує, є тільки теоретики цієї ідеології, але не ідеологи. Нісенітницею є твердження Г.Г., що до ідеологів українського націоналізму слід зараховувати Степана Охримовича, Зенона Коссака, Осипа Мащака, Степана Бандеру, Олексу Гасина й іниших. Мельниківці ж до ідеологів українського націоналізму зараховують Володимира Мартинця, котрий написав книжку "Ідеологія організованого й тзв. волевого націоналізму", якою доказав, що він не розуміє поняттся "ідеологія", він не відрізняє ідеології від тактики, політики і стратегії українського націоналізму.
Наріжним каменем ідеології українського інтегрального (фашисьскього типу) націоналізму було визначення Дмитром Донцовим нації, як виду в природі. Доктрина Д. Донцова побудована на теоррії соціального дарвінізму. Ця теорія була нелюдяна, анитигуманітарна, протихристиянська. Власне її, без усякого сумніву, вивчав Степан Бандера, через неї він вправлявся у бездушності, душачи котів (садизм) (с. 43), вправляючись у безжалосності навіть до самого себе (масохізм), коли заганяв собі голки під нігті (с. 44). Це й була підготовка до фізичного винищування "ворогів української нації" – чужинців, що проживають на території України, і українців, котрі не підпорядковуються націоналістам. Про засвоєну ОУН ідеологію українського націоналізму у вигляді доктрини Д. Донцова галицький (не комуністичний) діяч, Михайло Добрянський написав: Донцов "мав вирішальний вплив на формування української націоналіститчної думки того часу, але той вплив був глибого негативний. Не можна собі уявити гіршого данайського дару для молодого ідейного руху ... для українського націоналізму, як подарована йому книжка Націоналізм ... Донцовщина лягла тяжкою зморою на молоду генерацію Західної України ... Ставлення Донцова до релігії, до світа абсолютних цінностей є щонайменше негативне, щоб не сказати вороже ... Донцов поставив тезу про аморальність націоналізму, як один з головних стовпів націоналістичної ідеології ... Донцову припала та сумна честь, що він санкціонував аморальність у методах політичної боротьби ... Донцов був тим, хто вагою свойого впливу переважив відношення сил і перерішив вислід боротьби за визволення бестії в українській людині". А Г.Г. каже, що Донцов мав тільки "деякий вплив на ідеологію українського націоналізму". Це що – ігноранція, чи свідоме фальшування фактів? Г.Г. збирала інформації про Бандеру й український націоналізм, але невже вона не натрапила на оцінку ідеології ОУН авторства грекокатолицького священика, доктора богословія, в'язня у Польщі за діяльність в ОУН, о. Юрія Федоріва, котрий написав у виданій в Торонто книжечці п.з. "Вронки", таке: "Ідеологія українського націоналізму ... тут вимагалося заперечення всього, і батька і матері, Бога і совісти, закону й етики, любови ближнього й особистих почувань". Оце і є реальна характеристика ідеології українського націоналізму, на базі якої діяв Степан Бандера. У її контексті Степан Ленкавський і написав, а ОУН прийняла як свої, "заповіді" - "Декалог українського націоналіста", у пункті 7. якого написано: "Не завагаєшся виконати найнебезпечнійший злочин, якщо цього вимагатиме добро справи". П. Мірчук зі С. Ленкавським пояснюють, що під "злочином" ОУН розуміла вбивство. А Бог християн каже: "Не убий!" Чи Г.Г., дочка священика, не знає цього Божого заповіту? Вона його знала, як і була свідомою того, що у своїй книжечці публікує пофальшований "Декалог українського націоналіста".
Яким чином Г.Г. може писати, що "ідеологія українського націоналізму на чільне місце ставила християнську релігію" (с. 114)? Це що – насмішка над тими знає цю ідеологію, хто потерпів від бадерівських (християнських?) рук? А їх, потерпілих, було багато, згадані польскі жертви – 120.000; українські жертви – 80.000, про які сказано буде далі. До кого ж Г.Г. зараховує себе – до християн, чи до українських націоналістів? Бо дійснний християнин бандерівцем бути не може, український націоналізм і християнство – несумісні, протилежні поняття, протилежні ідеології.
Г.Г. з метою звеличання Степана Бандери принизливим прийомом тлумачить прізвище "Бандера", як польське "прапор" (с. 49), бо для неї і для бандерівської ОУН Бандера був прапором, під яким методично, планово, організовано вирізували цивільне населення. "Бандера" – слово іспанське, воно аж ніяк не могло становити про етимологію прізвища предків Степана Бандери, етимологічно це, постале в українському середовищі, прізвище, без сумніву походить від засвоєного українською мовою, німецького слова Вanditen, банда.
Г.Г. прискіпливо вказує на деякі неточності радянських істориків і публіцистів, хоч сама вона не без гріха щодо цього. Як приклад слід вказати, що вона помиляється, говорячи про "двохсотлітнє небуття польської держави" (с. 62), хоч воно тривало 123, а не 200 років. Вказувати на чужі гріхи, треба самій бути безгрішньою.
Політичним прийомом слід визнати даний Г.Г. опис відбування українськими націоналістами кари у польських в'язницях (сс. 84, 85). Умови перебування у них дійсно нагадували відпочинок, про що можна дізнатися зі згаданої вже книжечки о. Юрія Федоріва: там, у Вронках (де покарання відбував теж Степан Бандера) політичних в'язнів не примушували до роботи, вони мали доступ до книжох, до преси, декорті з них працювали у в'язничій бібліотеці. Тимчасом Г.Г. вказує на умови, які панували в таборі в Березі Картузькій (в якому українські націоналісти становили не більше 4%), хоч повиина вона була знати, що між в'язницею і концтабором (в якому все-таки ніхто не був замучений) – велика різниця.
Очевидну неправду Г.Г. пише про Український центральний комітет у Генеральному Губернаторстві (УЦК - Краків) з Володимиром Кубійовичем на чолі, вона ж без сумніву читала що писав про нього сам В. Кубійович, а писав він, між іншим, про те, що УЦК був фінансований з каси абверу і що всі важливіші справи вирішувалися ним, Романом Сушком (ОУН Мельника) і Теодором Оберлендером.
Іншим прикладом політичної роботи Г.Г. є її фальшива інформація про батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" (сс. 94, 95), які, неначе, були розформовані німцями, а їхній о особовий склад роз'їхався додому, хоч фактично названі батальйони були переформовані німцями, за згодою ОУН Бандери, у 201 батальйон Schutzmannschaften, котрий до кінця 1942 року нещадно поборював радянську партизанку на білорусько-українському пограниччі, пацифікував білоруські й українські села, чим відзначився у генерала фон дем Бах-Зелевського.
Г.Г. згадує про "найближчого сподвижника Бандери, Ярослава Стецька", котрий від імені С. Бандери у Львові очолив 30 червня 1941 р. "український уряд" (сс. 98, 99), але вона не відважилася проінформувати читачів про те, що той же Ярослав Стецько, у тому ж році, у своїй автобіографії, написав, що він є прихильником перенесення на Україну гітлерівських методів винищування євреїв.
Неправдивою є також інформація Г.Г. про ув'язненення С. Бандери у концтаборі Саксенгаузен (с. 99), неначе вона не читала книжки Євгена Стахіва, на яку в іншому місці покликається, а той же Є. Стахів пише, що після перевезення у липні 1941 р. Бандери і Стецька до Берліна, вони там жили в особняку, свобідно рухалися по цілому місту, а коли вже опісля перевезли їх до Саксенгаузена, то не бо суто табору, а до неначе в'язниці на території того табору, де були поміщені політчні діячі, на порозуміння з якими німці мали надію.
Детально проаналізувати невеличку книжечку Г.Г. вимагало б досить великого опрацювання, настільки в ній перекручень, фальшу, наміреного промовчування, а то й нісенітниць, тож зупинімося на ще одній тільки проблемі – на промовчуваному в українській націоналістичній літературі існуванні і скоювані злочинів т.зв. "Службою безпеки" ОУН Бандери, про яку Г.Г. тільки згадує (с. 127). Г.Г. без сумніву знає факти про цю терористичну структуру ОУН Бандери, вона мусіла читати спогади Данила Шумука, політвиховника в УПА, котрий у своїй книжці "За східним обрієм", між іншим, про цю "Службу безпеки" написав: "Це був спеціальний курс для районних референтів СБ, п'ять невідомих нам інструкторів вели з ними заняття ... цілий місяць я ходив навчати їх політики і геополітики ... Це були неначе навмисне добрані найтупіші типи".
Невже Г.Г. не знає про відомі з архівних документів факти, з яких видно, що "Служба безпеки" на наказ ОУН Бандери 1943-1944 роках масово винищувала тих з-посеред колишніх солдатів і офіцерів Червоної Армії, котрі 1941 року попали в полон і зуміли з нього утекти, після чого переховувалися в українських селян на Волині. Їх, навіть 16-річні "есбісти", виловлювали і розстрілювали або душили путами, а їхні трупи вкидали у клолодязі. Члени цієї "Служби безпеки" під час масово винищування польського населення, після того, як його (жінок і дітей) члени УПА загнали у поле, клали по-десятеро ниць на землю і на очах очікуючих своєї смерті, пострілом у потилицю вбивали, а чоловіків-поляків по одному вводили у клуні і там їх вбивали ударами сокирою в голову. Крім цього, з 1941 по 1950 рік "есбісти" винищили щонайменше 80.000 українського цивільного населення - колишніх і виконуючих роботу голів сільських рад, вчителів, агрономів, фельдшерів, а то й звичайних українських селян і селянок – одних за те, що в когось син бул міліціонером, інших за те, що не дали "есбістам", що переховувалися в бункерах-схронах, продуктів чи одягу. Так виглядала "боротьба" ОУН-СБ з радянською владою, вона не виходила за межі сільрад, вона не сягала хоч би районів - по селах убивали людей – вішали, душили путами, іноді тільки стріляли, а до визволення на наказ ОУН Бандери публічно застосовували тортури у відношенні до підозрілих, яких без основ називали "сексотами".
Г.Г. у книжечці наводить неначе Довженкову інформацію про те, як раядянські партизани допитували спійманого бандерівця (с. 128): підвісили його над вогнищем, до колін спалили ноги, а той так і не видав нікого. Що ж, досліджуючи багато тисяч архівних документів, також хроніки ОУН-УПА-СБ, автор цієї рецензії не натрапив на подібну інформацію, але зате натрапив на таку, з якої виникає протилежне: то "Служба безпеки" ОУН Бандери допитувала колишнього упівця, котрого арештували радянські органи і випустили за неіснуванням доказів злочинства. Його власне допитувала бандерівська "СБ": підвісивши над вогнищем, спалили йому ноги до колін, а той не підтвердив підозри у зраді. Ця інформація – з документу "есбістів", а не з розповіді, хоч би й Довженкаю. Треба ще згадати, що "Служба безпеки" ОУН Бандери не припинила своєї злочинної діяльності після війни, вона робила свою чорну роботу щонайменше до 1950 року на території Польщі, на Заході – ліквідували противників Степана Бандери. Такою ото була терористична структура ОУН Бандери, тимчасом Г.Г. має жаль до радянських авторів, котрі про Миколу Лебедя пишуть, що він був "творцем лихозвісної Служби Безпеки ОУН". Якщо не "лихозвісною", то якою, за Г.Г., була "СБ"?
Г.Г. у своїй книжечці вмістила 20 (двадцять!) портретів Степана Бандери. Вона в нього закохана, і не тільки в нього, але й у те, в що Степан Бадера вірив, чим керував.
На закінчення свого панегірику у честь Степана Бандери Г.Г. каже, що Степан Бандера – герой України. Коли б Україна мала таких "героїв", якщо б таких, як Бандера, частка українського народу визнавала героями, то це означало б, що народ України ще й досі не склався як нація. Частка українського народу, яка визнає Степана Бандеру і бандерівщину - хвора. Бо і сам фашизм, його український різновид у вигляді українського націоналістичного ругу, був недугою. Недугою людства був теж нацизм. Сам Степан Бандера теж був людиною невиліковно хворою, людиною, як і Гітлер, Бандері ні своя смерть, ні смерть сотень тисяч його співвітчизників, мученицька смерть немовлят, жінок, чоловіків, понадстолітніх старців – була може й розкіш'ю. В науці, коли йдеться про окремих людей, цей симптом зветься масохізмом і садизмом. Чи Г.Г. згідна з тим, що масохіста і садиста можна назвати героєм? Якщо за П. Мірчуком можна погодитися, що Степан Бандера був "символом безкопромісовості", бо масохісти і садисти компромісовості не знають, то Степан Бандера, як "символ української нації", за Петром Дужим, є образою для українського, аж ніяк, ні за якими познаками, не злочинного народу.
Галина Гордасевич з політичних міркувань допустилася неморального вчинку у вигляді невдалої підробки портрета Степана Бандери. Цього не можна було сподіватися від дочки православного священеника (вона виразно симпатизує грекокатолицизмові, та це інша тема), цього не можна було сподіватися по, неначе, українській письменниці. Вона, якщо письменниця, то письменниця бандерівська, а не українська. Поняття бандерівщини і українства – не тотожні.
І в додатку ще ось таке: Г.Г. пише, що весь світ знає "другу світову війну", а "лише радянські учні вивчали Велику Вітчизняну Війну". Вона, за бандерівською пропагандою, противиться назві "Вітчизняна Війна". Що ж, для неї, мабуть, як і для бандерівців (мельниківців теж), котрі взяли участь у розв'язанні цієї війни на боці агресора – гітлерівської Німеччини, ця війна мала на меті "визволення" України "з-під совітів". Значить вона – ігнорант у ділянці історії і політики, вона невіглас у тому, що зрозуміле навіть людині з неповною початковою освітою: Гітлер розпочав війну не проти рядянського державного устрою, а проти країн, які входили до складу СРСР - з метою заграбастання "життєвого простору" для німецької раси, з метою перетворити українців й інших жителів СРСР у рабів. Така очевидна мета Гітлера мусіла зустрітися зі спротивом чесних українців, білорусів, росіян та інших. Це і була "Вітчизняна Війна", завданням якої було не допустити до перетворення "Вітчизни"-України в німецьку колонію. Але що ж, як видно, Г.Г. симпатизує гітлерівцям, з котрими бандерівці (мельниківці теж) розпочали війну і разом з ними її закінчили, рука в руку. Бо гітлерівці і бандерівці одним миром мазані, оба ці ідеологічно-політичні рухи були рухами фашистськими, різниця тільки та, що німецький фашизм німецька влада, німецькі християнські церкви і німецький народ засудили за його народовбивство, натомість влада України, після розпаду СРСР, допустила до своїх владних структур бандерівців, а Президент України після "помаранчевої революції" настановив чільного бандерівського діяча, Романа Зварича, міністром юстиції України, ярого бандерівця Василя Червонія настановив губернатором Рівненської області. Не засудила теж украінського нацоналізму Православна церква Київського патріархату.
Фашизм в Німеччині не існує, а на Україні відроджується, між іншим, через такі пропагандивні книжечки, як оця рецензована.
Авторові цієї рецензії, православному українцеві, соромно за таких, як Галина Гордасевич, за таких, як теперішній президент України, Віктор Ющенко. Відродження фашизму на Україні не гарантує Українській Державі чесне входження у цивілізований, культурний світ.

Торонто, червень 2005 р.

И с этой цитатой согласна, хоть и не читала

_________________
На майдане свободы нет!

  Профиль  
  
    
#40  Сообщение 01.10.16, 12:06  
УкроТролль
Аватара пользователя

Регистрация: 18.03.2016
Сообщения: 5594
Откуда: Киев
Благодарил (а): 13 раз.
Поблагодарили: 30 раз.
Украина
serge1 писал(а):
А проспект в Киеве в честь кого назвали?
Не я.
Честно,честно :rzach:

_________________
Der morgige Tag ist mein.

  Профиль  
  
    
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 291 ]  Стрaница Пред.  1, 2, 3, 4, 5 ... 15  След.





Рейтинг@Mail.ru яндекс.ћетрика

[ Time : 1.355s | 17 Queries | GZIP : On ]